Він був рішучий; видко було, що він не жартує.
Пізно світилось проти п’ятниці світло, як в Великодню ніч. Люди мовчки готували сокири, кілки, залізні лопати. Дитячі очі стежили з печі за кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвеніла, зачеплена кимсь, або впав лом, усі жахались. Що, вже? Серед напруження й тиші часом раптом здригалось повітря, немов од дзвонів.
– Тс! Тихо!
Прислухались і, не вірячи самі собі, одхиляли сінешні двері або висували голови за поріг. Холодна дрібненька мряка сіялась з неба. Було вогко, непривітно і тихо. Здавалось – кінця сьому не буде. Нехай би вже, врешті, подали знак, коли воно неминуче. А може, Хома збрехав, налякався і нічого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток і ще раз обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалась по всіх кутках. Нарешті! Всім стало легше. Виходили з хат, збивались в купи і поспішали. Збуджені раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали і гнали вперед вузлуваті фігури, покручені непомірною працею, сю в одно злиту з пітьмою масу важких лантухуватих тіл, скривлених ніг, твердих, як довбні, рук.
Перед ґуральнею юрба спинилась. Великий мурований дім, де жив панич Льольо та містилась контора, важко сірів на чорному небі, холодний, погаслий, і тільки одно віконце тьмяно світилось, як око напіводкрите. Зате ґуральня нахабно сміялась рядом червоних вікон і гордо пахкала димом.
Хома ходив між людьми, ще нерішучий, наче не знав, з чого почати. А біля дому був уже рух. Хтось біг під стіною, злазив на сходи, і чутно було, як гримнули двері. Потому вікно погасло і знов засвітилось. Дзвони хилитали дрібненьку мряку, бились і розривались, а в пітьмі драгліла юрма. Раптом одчинилися двері, і звідти почулось тривожне:
– Хто там? Чого вам треба?
Се панич Льольо… се Льольо…
– Чого вам треба?
Хома одділився од юрми.
– Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! – і погано налаявсь.
Маленька, самотня на сірій стіні фігура Льольо подалась назад.
– Не підходь. Буду стріляти.
І зараз під будинком блиснув, наче сірник, вогонь, сухо тріснуло щось і розкололо важким розкотом ніч.
Юрма завмерла й осіла. Сполоханий дух заколотився на мент в порожніх грудях. Але Хома його підняв:
– Го-го! Він ще стріляє! Бий його… бий!
Те «бий» опекло тіло, як пуга, підняло ноги і погнало без тями вперед, в рухові тіл, у віддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрімоти, як під кригою будиться річка.
Темні сіни застогнали од тупоту ніг, і під вагою тіла, збитого в купу, двигтіли сходи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Fata morgana (збірник)» автора Коцюбинський М.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Fata morgana З сільських настроїв“ на сторінці 64. Приємного читання.