Розділ «Нова стара баба»

Нова стара баба

Ну що ж, Йооста мені сподобався, від нього добре пахло, у нього була симпатична ямка на впертому підборідді, сірі веселі очі, червонувата шкіра та світле з рудинкою волосся. Він виглядав трохи розгублено, не знав, куди дівати руки, тому довго тримався за пакунок із подарунками.

Віка Петрова виявила неабияку увагу до гостя і від усіх нас подарувала йому збірку російських класичних п’єс.

Ніхто з нас не вмів вести світських бесід, щонайменше Віка Петрова, котра єдине, що робила, запитувала, чи нам зручненько, і усміхалася. Славік мовчав. На стіл накривала я, тому приймала компліменти і щодо запеченої грудки індика, і щодо маленької обсмаженої у кмині та кропі картопельки, і щодо бурякового салату, маленьких пиріжечків із кислою капустою та грибками, і щодо сирних паличок. Ще на них чекали голубці, вареники і мій традиційний грушевий пиріг.

Віка Петрова говорила російською, щоб Йооста щось розумів, я говорила українською, бо з російською у мене були проблеми (я просто не могла розпочати, певно, боялася, що тоді не зупинюся або що наді мною будуть насміхатися). Зойка поки що мовчала, виявляючи ввічливість (думаю, що вона вирішила: мовчання за цих обставин – це єдиний спосіб не зірватися й не нахамити). Але Зойчине мовчання ніколи не тривало дуже довго.

Віка Петрова вирішила вкотре похвалити моє куховарство:

– Ой, бабуля Варя, у меня дар речи отпал, как всё вкусно!

Зойка відреагувала миттєво:

– Внученька, дар речи не отпадает, это не клещ, он – пропадает.

– Ну, вы как скажете! Я думаю, что можно говорить и так, и этак, правда ведь?

– Так и с голой жопой можно ходить, кисонька.

Зойка старалася щосили, навіть усміхалася, після її слів Славік взяв пляшку із журавлиною наливкою (зі стратегічних запасів МЧС) та швиденько усім налив.

Я не можу сказати, що Зойці не слід пити, насправді її поведінка не дуже міняється, якщо вона вже пустилася у навіжений танок, зупинити її або заохотити до ще більшого неподобства – неможливо. Тепер вона взялася за Антона Чехова, котрого ніколи не любила, бо він для неї був подібний на «нарваного докторишку». А ще Зойка не схвалювала писання про звичайних людей, слабких, маленьких, негідних, жалюгідних; її велике хоробре серце прагнуло історій про героїв та подвиги, тому всіх літературних персонажів, хто ганьбив рід людський, вона легко відправила б на шибеницю.

Йооста спочатку ошелешено мовчав, але потім кинувся захищати Антона Павловича. Він казав про те, що люди – слабкі і що треба говорити про душевні муки, переживання, робити душевний розтин. Хто цим ще може займатися, як не справжній, тонкий та глибокий письменник?

Зойка сказала, що душевний розтин нікому не потрібний, від таких розладів ніхто не вмирав, крім відвертих слабкодухів, але на те вони і слабкодухі, щоб вмирати. «В свидетельство о смерти такое не впишеш!»

Я злякалася, що Йоосту може вхопити мрець, настільки він розбурхався. Про мерців розповідав Ємиш. Людина, говорив він, здатна так себе розгойдати, що енергію її може відчути який-небудь небіжчик, котрий пролітає повз, і тоді цей мрець людину вхопить. Зойка це звала «Сказание земель сибирских, лесов таёжных и малых шебутных народов ея». Вона діставала Ємиша запитаннями, навіщо тому мерцеві зв’язуватися з якимось кнуром із такою розхитаною енергетикою, навіщо тому мерцеві взагалі звертати увагу на телепнів, що продовжують нести свій хрест або півмісяць, адже для нього (мерця) благополучно чи ні, але уже все скінчилося.

Зойка мерців не боялася, воно й зрозуміло, я б на місці мерця ніколи не з’являлася там, де сяяла Зойчина аура. А коли вмираєш – точно стаєш мудрішим і не лізеш куди не треба.

Йооста вирішив, що слід виявити стриманість, тому відчепився від маленьких людей Чехова і почав розповідати про тюльпани. Ця розмова мені подобалася, а Зойці відповідно – ні. Я бачила: Зойка не насварилася в кайф, тому зараз може відбутися що завгодно.

Віка Петрова того не знала, однак інтуїція у неї розвинута добре, вона також непокоїлася і час від часу кидала погляд на набурмосену Зойку. Славік точно знав, що зараз щось буде, він сидів і усміхався. Я помітила: Зойка посилено думає, шкода, що вона майже нічого не знала про Голландію, Зойку не цікавили країни, із котрих вона не мала хоча б «малий гешефт». Можливо, на Зойчиному глобусі їх навіть не існувало. Вона тужила.

Саме в момент, коли хтось задзвонив у наші двері, а Славік підхопився, щоб відкрити, Зойка видала:

– Сыр ваш, голландский, у нас в Пирятине делают, так сущее говно!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нова стара баба» автора Денисенко Л.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нова стара баба“ на сторінці 34. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи