Розділ «Кров-любов»

– Аж не віриться, що людина може стільки нацюняти!

– Нема таких труднощів, яких би не могла подолати радянська людина!

І тут вони весело заливалися сміхом. При цьому Роза стрясалася усім своїм голим тілом, ляскаючи себе по стегнах, аж гуло.

– А ще мене дивує, куди це ви грошики витрачаєте. Заробляєте за два дні стільки, скільки я за місяць, а в хаті у вас хоч на ровері катайся. На вбрання ви не витрачаєтесь, на харчі теж, їжу вам до хати приносять. На вулицю не виходите…

Роза наливала по другому і приказувала:

– Що я заробляю? Що я заробляю? Я нічого не заробляю! Я бідна жінка. У мене хоре серце. Я в будь-який час можу зробити па-па лівою ніжкою. А я ж мушу подумати про старість. Можливо я ще довго буду жити, але не зможу займатися трудовою діяльністю. Я вся в роботі! Ви зверніть увагу на моє ліжко! Яке воно мокре! Моє ліжко мокре від мого поту! Я працюю, мов проклята! Ніхто в Совєцькім Союзі не працює по дванадцять годин! Одна лише Роза. А погляньте на дошку пошани. Там є Роза? Ні, там нема Рози. Зате там є товариші Бураченков і Хачік'янц. А Рози нема. Але Бураченков і Хачік'янц бувають у Рози кожної п'ятниці. Вони так і кажуть: «Роза, ти помагаєш нам виполнять соцобязатільства. Без тебе, Роза, у нас був би творчеський простой». Роза мусить працювати, щоб країна не збивалася з виробничого ритму.

– Звичайно, звичайно, – кивав міліціонер. – Я й сам гроші відкладаю. Чого доброго ще попруть з роботи за зв'язки з мафією. На одну платню не виживу.

– Де ви в нас мафію знайшли? – поцікавилася Роза. – Сама би з ними зв'язалася.

– Та ви вже з ними і так зв'язані. Висять на дошці пошани.

– О-о! – похитала головою Роза. – Хто б подумав.

– А як там Ромуальд Павлович? Які від нього вісті?

Ромуальд Павлович – законний чоловік Рози. Кілька років тому він емігрував до Америки і зробив там кар'єру, розбавляючи бензину водою. Роза діставала від нього листи, в яких він постійно скиглив і кликав Розу до себе. Та вона не їхала.

– Що ви? Як ви можете подумати, що я поїду? Я ніколи не поїду туди, де експлуатують жінку. Я люблю свою Вітчизну – великий Совєцький Союз, і його мужній народ, який ще в стані прокормити Розу Кнукельбаум. Ні, я звідси не поїду. Я з дитинства не люблю імперіалістів. Тут Роза – поважна людина. Ви і подивіться, які люди до неї ходять! Сам товариш Бубновський до мене ходить! Він приходить і каже: «Роза, коли я на вас дивлюся, то переконуюсь у всезростаючому рівні добробуту совєцького народу!»

Потім Роза виймає з шухляди наготований податок, загорнутий в газету і перев'язаний рожевою стрічкою. Дільничний густо червоніє і ховає податок в кишеню. В дверях він робить під козирок, виструнчившись, наче перед генералом, і виходить, а Роза проводжає його задоволеним квоктанням.

Однієї осені сталася з Розою дивна пригода. Вона стояла біля вікна й дивилася вслід за тоненьким разком намиста в похмурому небі. Бузьки на очах маліли й зникали, але не маліла і не зникала гаряча туга в погляді Рози.

Вона знялася у повітря і, розпластавши повні рожеві руки, зависла поземно.

– Я лечу! – скрикнула налякано.

Але Роза не летіла, її тіло тільки висіло, наче у цирку, і ледь-ледь погойдувалося в повітрі.

Це було так несподівано і так переобтяжувало шлунок від щойно спожитого обіду, що Роза відчула нагальну погребу провідати кльозет, а що ця обрядова споруда знаходилася в затишному куточкові саду, то вона спробувала вилетіти надвір. У вікно нічого було й рипатися. І Роза почала махати руками, наслідуючи пташиний лет, щоб добратися до дверей. Однак, це чомусь не вдалося. Тіло зависло і не рухалося з місця.

Це було жахливо. Знятися в повітря і не могти пролетіти хоча б пару метрів! Роза затріпала ще й ногами і головою, і ось, коли їй уже здалося, що вона таки проплила в повітрі сантиметрів десять, тіло раптом обважніло і гупнуло просто на неприбраний і неготовий для посадки стіл.