Розділ «Сни»

Та саме у цей час над'їхало авто вщерть заладоване шкурами і головами кабанів. З авта вийшов Квітчин батько й остовпів од подиву, побачивши, як бреде вздовж паркана дика свиня.

Я хотів гукнути:

– Не стріляйте!

Мені хочеться щось пояснити, але разом з перетягом густий рій молі вилітає з хати на ґанок і забиває мені вуста. Рука моя вказує на свиню і я волаю безгучно:

– Це не свиня не свиня не свиня це Квітка Квітка Квітка, а не свиня не свиня!

Але цівка рушниці уже спрямована в неї, клацає цингель, а вистрілює тиша. Пострілу не було. Він ще кілька разів клацає, але намарне. Тоді добуває гострого багнета і кидається навздогін, свого він не випустить, здобич мусить бути впольована. Чим далі сніги глибшають і глибшають, свиня потопає в снігах і буксує, розпачливо рохкаючи. Либонь відчуває свій рішенець і страх переймає її. А мисливець уже поруч, усім тілом падає на свиню і застромлює ножаку під горло. Кров хлюпає з рани, свиня розвертається і в останньому пориві хапає мисливця за ліве зап'ястя. Біль прошиває обох, і їхній крик зливається в один, крик, який прошиває сіре надвечір'я, нагадує далекий крик паротяга.

Я судомно закушую зубами губи. Солоний смак крові і сліз наповнює вуста. Я бачу, як знову зблискує багнет і входить під ліву передню ногу. Свиня звалюється в сніг і здригається в корчах.

Він покликав мене на допомогу, силкуючись вивільнити руку зі свинячої пащеки і я, взявши багнета, застромив його свині межи зуби. Це було нелегко – розімкнути її міцні щелепи. Рука його кривавила і, коли він висмикнув її, то обвисла, мов відрубана галузка, вздовж тіла.

Я глянув на свиню й побачив, як в очах її спалахнуло

здивування і вмерло.

Квітчин батько, тамуючи біль, ухопив правицею свинячу ногу, кивнув мені, аби я схопився за другу, і ми удвійко поволочили тушу до хати.

Дві криваві доріжки значили сніг – одна соталася зі свинячого серця, а друга з руки мисливця. Барва їхня не відрізнялася нічим. Та мисливець цього не помічав.

Я знаю – нема мені виправдання. Єдине, що я встиг зробити, поки батько подався бинтувати руку, поховати Квітчини манелі, Що вона їх поскидала з себе перед тим, як пірнути зі мною в ліжко.

Коли прийшла з роботи її матінка, то дуже тішилася, що нарешті матиме м'ясо. Тут таки в хаті ми заходилися білувати свиню. Я помагав розробляти тушу, краяти м'ясо, відділяючи від кісток і затято мовчав. А мати її тріскотіла, як кавовий млинок:

– Боже, яке ніжне м'яско! А які тендітні кісточки! Росолик буде фантастичний! А ратички? Ратички! Та це щось неймовірно витончене! У мене таке вражіння, що ми краємо не свиню, а принцесу!

– Ба й справді, – погодився татко. – ніколи ще мені не доводилося бачити такого ніжного м'ясива. Надто воно рожеве. А на смак, – тут він відкусив кавалок сирого м'яса, хвильку зосереджено пожував і докінчив: – На смак воно солодке як… як…

Я отерп і стривожено зиркнув на нього: невже здогадується? – …як диня… – врешті проплямкав і ковтнув, облизуючись.

– Воно й пахне чимось таким, – проказала пані Кундельова, втягуючи носом паруюче м'ясо.

– І то ж треба – в саме місто забрела, – сказав пан Кундель, шпурляючи Квітчині тельбухи у відро.

Я мовчки брав переповнене відро й плуганився у кінець вулиці, де в скверику сковичали бездомні пси. Я дивився, як вони кидаюся на ці чудесні ласощі й шматують з несамовитим гарчанням і скавулінням, як рвуть на частини свинячу голову, добираючись до мозку, й мене охоплював такий розпач, що на хвилю здавалося, наче б і я перетворився на здичавілого пса, вихудлого і голодного, пса, що ладен пожерти геть усе, не задумуючись.