Нарешті встає в задніх рядах поет Ве Коротич:
– Шановні товариші! А візьміть моє око! Я для тов. Корнійчука й життя не пожалію. Візьміть! А я про це й поему напишу, а то вже нема про що писати. А тут же тема така благодатна! Як копнуть – до самого смертного кінця вистачить.
Задумався секретаріат. Ве Коротич, поет, звичайно, правильний, з гострим оком, але трохи бунтує. Ось навіть тов. Ме Дубина слушно вказав у «Літературній Україні» про хитання тов. Ве Коротича. Але більше ніхто добровільно не згоджувався, а з лікарні кваплять. Ну, гаразд, нехай Ве Коротич.
Так от і пересадили око Ве Коротича ОЄКові, а Ве Коротичу скляне вставили. Ве Коротич, позбувшись лівого ока, відразу перестав бунтувати, кинувся в публіцистику, узяв премію і поліз по драбині.
Аотізтов. ОЄКділо пішло негаразд. Своїм правим оком він жодних змін не помічав, а от лівим, лівим дуже навіть помічав. Так і тягло його збунтуватися. Прийде, бувало, додому і кричить до жінки:
– Що ж це таке?! Кругом застій. Кругом корупція. Хабарництво! Брехня! А наркоманія?! А проституція? А мафія? Всі крадуть, беруть, гребуть! Українські школи закриваються! Тиражі падають, врожаї падають, ціни піднімаються! Телевізор бреше, радіо бреше, газети брешуть. Землетруси без жертв, аварії без жертв, а цвинтарі чомусь переповнені. Масла нема, ковбаси нема, ікра на експорт. Чорт зна що!
І так він розхвилювався, так розхвилювався, що кинув писати і запив. Та так, бідолаха, до самої смерті й пиячив безпросвітно, зітхаючи: «Ото яку мені свиню тов. Рибак підсунув! Були б пересадили мені око якого-небудь Рябокляча і горя б не знав. А так пропав я ні за цапову душу…»
А то, було, вранці встане з похмілля, вип'є огіркового росолу та й так сумно-сумно:
– От засада! Як встану вранці – так мене й тягне в еміграцію. На дачу до Солженіцина. Поливали б ми обоє троянди і сперечалися про долю Росії. Да-а, підсунули мені свиню…
І наллє він собі стаканчик, хряпне, закусить торішнім салом і знову кімарити ляже.
Отаке з чоловіком приключилося. А який же класик був!
Залізний класик!
Чарівне дзеркальце
У ОЄК було чарівне дзеркальце. Бувало, стане він отако в позу, подивиться в дзеркальце і запитає:
– А скажи мені, дзеркальце! Хто на Україні драматург найперший, хто найбагатший, хто найславніший?
А дзеркальце відповідає:
– Був Микола Куліш, але ви його вчасно розсекретили. Ну, ще Іван Кочерга був, але помер. Тепер ви, Олександре Євдокимовичу, найбільший драматург на Україні.
А то якось спитав дзеркальце, як звикле, а те й відказало:
– Не було нікого окрім вас одного. А тепер є. Живе у Львові скромний хлопець Винничук. Оце він і буде славнішим од вас.
Як це ОЄК почув, то так розхвилювався, так рознервувався, що впав на підлогу, бив ногами і верещав, як недорізаний. Тоді відповідальні товариші поїхали до Львова і тільки-но зібралися скромного хлопця Винничука задушити і в Полтві втопити, як тут радіо передало: «Уряд і партія з глибоким сумом… передчасно… великий український радянський драматург і державний діяч ОЄК… На всіх постах… відданий син свого народу…»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ги-Ги-и» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Спогади про Олександра Євдокимовича Корнійчука[1]“ на сторінці 7. Приємного читання.