Розділ «Ги-Ги-и»

– Знаєте, пане бургомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

– А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бургомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.

Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

– Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, якії оздобити.

– Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам'ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…

– Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб'є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.

– Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може, Марка Вовчка?

– Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.

– Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, – сказав я.

– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо інакше не буде сюди пасувати.

Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар'ят, а трохи політик.

– Мені здається, що таких дуже багато і можна сміливо замовляти цілу галерею, – сказав головний.

– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Філюсь. – Та в нас же лікувався депутат Цвібак!

Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.

– Боже мій! – закотив очі Штунда. – Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!

– Чудово! – втішився головний. – Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув він пальцем у мене.

– Нам конче бракує якогось пам'ятника, – сказав я. – Пам'ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.

– Гм… Маєте рацію, – кивнув головний. – Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.

– Є вихід, – продовжив я. – Можна поставити живого пам'ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якійсь театральній позі.

– А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?