Розділ «Четвертий вимір»

– Недовго, недовго вже тобі знущатися над нами, – почулося жалісливе внизу. – Ось на Маковія оберемо іншого отамана, і ти будеш сидіти тут, де я…

Друзі повернулися й подались до дзвіниці, прикро вражені побаченим.

– І тут нерівність, і тут деспотизм, – промовив Гулак. – Та все-таки переобирають отамана, а в нас цар доживотний… А ти ще мрієш, Миколо, про справедливий царський скіпетр…

– Усе – від глибокої тюрми аж до високого престолу – міняти треба на новий лад, – рік Тарас. – Усе суспільство.

…Злітало з липи, вигойдуючись у повітрі, пожовкле листя. Гулак замислено спостерігав цю форму руху часу. Дрібна деталь – а злагоджено, продумано, наче стоїть ось тут, за липою, і всюди – в кожній точці всесвіту – Майстер Часу і Простору, який володіє Рухом і має силу й право повертати його напрямки. Повільний падолист уже не навіював Гулакові думок про швидкоплинність життя, а навпаки – про його тривалість. Тільки що згадане перемістилося з минулого в сучасну площину й зажило поряд із нинішнім днем, немов жодної перерви не було. І взагалі немає «було», «буде», існує тільки «є» – як ця стара липа, що струшує з себе крихітні миті життя, а його в запасі дуже багато, і після перепочинку треба ще не раз зацвісти медоносним цвітом – дерево ж не відмерло.

Гнітючий стан, який сьогодні з самого досвітку і дотепер вповзав у душу, мов їдкий дим з погарища, розвіювався; згадка про колишнє, зовсім недалеке, пробила густу повсть осамітнення, як свіжі протяги, дим щез, і полегшено зітхнув Гулак – він ще дужий і не повинен, не має права насильно ділити своє життя на колишнє і нинішнє, воно єдине в нього – від стиглої весни на дніпровських кручах до майбутньої зими над Курою, і день сьогоднішній з першим променем сонця із Махати і цим падолистом ліг у один вимір із днем вчорашнім, тож обминати його не треба, та й обминути неможливо.

Микола Іванович підвівся, поправив окуляри, приглянувся в затінок липи, де мав би стояти у смокінгу й циліндрі з магічною паличкою в руці – інакшого уява змалювати не могла – всесильний Майстер Часу й Простору, а таки є, є та вища сила – Бог, гармонія, природа, називайте як хочете, але вона є!..

Гулак подався до палацу. Дзеркальна зала була порожня. Наслуховував, чи не чутно якихось голосів. Йому тепер нізащо не хотілося йти звідси; Микола Іванович злякався, що з'їзд перемістився раптом в інше приміщення, якого не знайде, і обірветься та слаба нитка, котра нині пов'язала його із світом, в якому він жив колись і повинен жити й далі, щоб не замурувати себе до решти в мушлю відчуження і бездіяльності.

За мить він отерп від страху, що все це йому наснилося, приверзлося і він надалі залишиться на самоті із своєю нікому не потрібною обітницею мовчання, за яку ігнорують його «тергдалеулі» і німо докоряє Тереза.

Люди щось роблять, працюють, борються, живуть, протестують, а я заховався у гординю своєї чесності і тільки нею вимірюю всі людські цінності, протиставивши себе всім тим, які не вистраждали того, що я. А чи маю на це підстави, чи мав нині моральне право відштовхнути від себе людину, на працях якої виростуть покоління, усвідомлять свою нову вартісність на його рації і помилках? Хто спостерігає інших у бою, той не воює…

До Миколи Івановича підійшов розпорядник з'їзду.

– На який відділ ви записалися, пане?

– Мені все одно…

– Тоді заходьте в перську залу, он навпроти.

Гулак тихо прочинив двері: у маленькій ошатній залі, обвішаній перськими килимами, сиділо в кріслах зовсім мало людей. За кафедрою стояв моложавий ще чоловік, він говорив тихо, ніби скрадливо; Микола Іванович сів у останньому ряді і намагався вловити суть мовленого. Він упізнав доповідача – це був професор Міллер, голова відділу язичницьких і класичних пам'яток, його представляв граф Уваров на загальному засіданні. Гулак був знайомий з працею молодого вченого «Погляд на „Слово о полку Ігоревім"» – кваліфікованою розвідкою, з постулатами якої, проте, категорично не погоджувався. Компаративізм, започаткований Гердером і розроблений у Росії петербурзьким професором Веселовським, лозунг загальносвітової літератури із свого доброго начала перетворювався в працях багатьох учених у механічну теорію запозичень, яка останнім часом хлинула в літературознавство, заперечуючи самобутність національних епосів, вона добиралася і до оригінальних творів. Микола Іванович упритул зіткнувся з нею, вивчаючи творчість Шота Руставелі: ця теорія допускала перське, індійське чи бозна-яке походження поеми – тільки не суто грузинське.

Професор Міллер тлумачив генеалогію міфічного героя грузинських легенд – Амірана. На його погляд, і це запозичення. Аякже – «дастьбі, колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже та до того історію нашу нам розкаже…» Ну, не треба злостившись на німецьке походження ученого, не треба… Але щось у тому є, Шевченко мав рацію. Я з німцями, зіткнувся у Дерпті – з їх погордливим ставленням до всього, що не німецьке… Вони, ті шваби, втікають подалі від рідного диму, який їм виїв очі й легені, і на просторах Росії розвивають свій ґешефт, залишаючись платонічними німецькими патріотами; вони називають свої поселення іменами Вільгельма і Бісмарка, але до Німеччини їх і буком не виженеш. А тому їх сердить прив'язаність слов'янина до своєї землі, за яку він – разом з житом-пшеницею, солов'ями, кайданами і нагайкою – завжди готовий віддати життя. У невиліковній заздрості чужака німчик прагне підрубати коріння, щоби слов'янин позбувся тієї великої над ним переваги – справжньої любові до землі-матері і проголосив гасло мандрівного шлунка: ubi bene, ibi patria[11]. Ще й ставить себе за приклад: станеш багатий, як я, але випий кров з брата; займеш вигідне становище – підстав братові ногу; увійдеш у довір'я власть імущих – продай брата… Та цього замало. Чужаки розплоджують учених, які перетворюють інтернаціональні теорії в космополітичні, хоча б оцю – запозичення. У самісінький корінь, у серце, в душу заповзають. У тебе нічого нема свого, тобі тільки так здається, тебе дурять, щоб ти любив свою біду, а воно ж – здавалось би, найсвітліше, у що ти вірив, – чуже. То покинь його, як покинули ми, піди по світу пройдою, сядь вошею на чужому тілі й пий чужу кров і люби платонічно свій далекий край, співай його пісні, святкуй його свята, але не віддавай за нього життя, бо він того не вартий… Можливо, я несправедливий до вас, професоре, але в цьому таки щось є.

Амірана з грузинської легенди, борця за свободу свого народу завойовники прикували ланцюгами до каменя. Собака, вірний друг страждальця, розгризає їх, і коли ланки розпадаються, з'являються ковалі й кують нові кайдани. Усе це, мовляв, ремінісценції із древнього міфа, який греки запозичили в Азії й принесли на Кавказ. Браво, професоре… А можливо, цей міф спустився до людства з гір Кавказу – найстражденнішого клаптика планети. І пізніше прийшов на Україну. Бо ж немарно у двох цих краях два великі нинішні поети звернулися до образу Прометея-Амірана – Шевченко і Церетелі! Немарно! Виросли український і грузинський Прометеї не на позиченому, а на своєму власному національному горі!

Гнів добирався до серця Гулака, оздоровлював, зцілював, і ставав він тепер достоту таким, яким був тоді, коли Тарас читав свій «Кавказ».

…Костомаров, Гулак і Шевченко поверталися з Лаври мовчки. Коли дійшли до Кадетської вулиці, Гулак запросив побратимів до себе на квартиру. Тоді ц є сталося, був покладений початок. Потім – уже в присутності двоюрідного брата Миколи Івановича студента Олександра Навроцького – Шевченко читав свій «Кавказ».

Коли розійшлися, господар, протоієрей Андріївської церкви Завадський, вигулькнув із своєї кімнати, довго й підозріливо придивлявся до Гулака, врешті мовив: