Розділ «Четвертий вимір»

– Що з батьком трапилося?

– Він… Він був жандармом, квартальним… І, розумієте, спився. Звісно – розжалували, а дядько побоявся за свою шкуру. Та батька вже немає, цієї зими знайшли задубілого під муром, ну, а мати… мати жде, коли єдиний син стане на ноги і сплатить їй борги за своє… народження.

Протоієрей сидів навпроти Петрова, його погляд то холоднів, то теплів, у мозок шпигнуло слово «жандарм», та потім серце сокрушилося, коли син згадав про борги матері. Борги, борги! І Гулак говорив про них. Кожен по-своєму їх трактує, і в кожного вони є… А чи він, протоієрей, сплатив свої, адже набралося їх за життя чимало!

Завадський був людиною добросердою, він добре знав, що «дающему воздастся» – як не на землі, то на небесі, співчутливо глянув на знедоленого студента – чей же не пішов у своїй безвиході красти, грабувати, обманювати, а вчитися! – і мовчки завів його в коридорчик.

Відчинив двері до манюсінької кімнати, що була поряд із Гулаковою, показав на столик, вузьке залізне ліжко, застелене рядниною:

– Милості прошу…

Коли сказати щиру правду, Гулак під час розмови на обіді підкорив мене своїм розумом, обізнаністю в науках світських і богословських, і я, бесідуючи з ним, пожалкував, що не вивчився він на душпастиря. Скільки надії засвітив би в серцях віруючих, скільки добра й віри посіяв би в їхній душі! Хотілось би наповратати його на шлях істинний, благословляючи по-батьківськи словами книжними: «Нехай ця любов і правда тебе не покине, запиши їх на таблиці серця свого».

Та зрозумів я, що готує він себе не для мирного діла, а вітер бунтарства хоче сіяти і пожне бурю, яка приб'є його до землі, мов град достиглий колос, і зерна доброти не стануть хлібом і не проростуть навіть зеленим сходом – зітліють не дозрівши. І тоді затамована злість та супротив добралися до серця мого: ось звідки йдуть усі нещастя нашого люду, зануреного в темряву і безпросвіття. Народ не має вчителів! Один губиться, не можучи вирватися з довічного кріпацького ярма, інший на радощах, що не єсть підневільним рабом, пропиває свій розум, а ще інший, не пропивши, а просвітивши його науками, завчасу й дарма віддає його на плаху. А народ, що зрідка і в муках великих народжує своїх водатирів, так і не може діждатися їх науки і нидіє і погибає у тьмі кромішній без просвітку і без надії.

Тому-то серце моє прихилилося до скромного студента, який день і ніч просиджував за книгами, не водив компанії, як Гулак, і не пив, як ті, що приходили до нього в гості, не виспівував, не декламував віршиків, а гриз науку, щоб віддати її тим, які послали його в світ. Блажен-бо той, хто вміє здобувати мудрість і знання.

А втім, Гулак і його компанія, здалось мені, не заходили далі стихів і співанок, бо якби щось не теє, то вже давно біля моїх вікон хоча б раз та промайнув формений кашкет околоточного, – то я трохи заспокоївся, однак колишня злість не полишала мене: на якого, прости Господи, біса здобуваєте ви ту мудрість і знання – щоб пропивати їх, проспівувати?

Я таки зацікавився, хто вони. Гулак сам про себе розповів, то про нього не допитувався. Олександр Навроцький, його двоюрідний брат, – породистий красень, як на мій погляд, міг бути небезпечний хіба що для недосвідчених панянок, а не для держави; учився він на філософському факультеті в університеті, а мешкав у одній кімнаті з Гулаком. Часто заглядав сюди Микола Костомаров, іноді по кілька днів не виходив з квартири; цей був родом з Воронезької губернії, син кріпачки й поміщика-богохульника, за що й убили його селяни; закінчив Харківський університет, а в Київському отримав посаду професора історії; на вдачу спокійний, скромний, дуже неуважливий. І ще якісь навідувалися. Та найбільшу нехіть і навіть небезпеку відчував до отого гострослівного піїта Шевченка, перед яким мало не на коліна падали його товариші. Здався він мені надміру гордовитим. Бачив я одного разу, як обступили його студенти в Ботанічному саду, вірші його читали, плескали в долоні, вигукували, наче він геній, якого ще рідна земля не знала. А він – викуплений кріпак. Я, боронь Боже, ніколи не був прихильником нашого ганебного рабовласництва, але все-таки: хіба ж від землі дається людині така сила духу, шляхетність? Не вірив у неї. Та дуже скоро довелося мені змінити свою думку: дістав якось «Кобзаря» і всю ніч проплакав над його божественною поезією… А тоді ще дужче розсердився: тож ці обидва урвителі, Гулак і Шевченко, з такими талантами і умами люди, свою зірку в чарці втоплять або себе й усе чесне товариство підведуть під острог…

А Олексій Петров, водно, нидів за книгами і, видко, далі недоїдав, бо був ще більш, ніж раніше, вимоклий та блідий.

На Великдень 1846 року у Гулака зібралася велика компанія, моя домівка аж дзвеніла гаївками – як уже не виспівували! Дзенькали келихи, лунав сміх, а я думав собі: пропивайте, пропивайте свій розум, вас уже ніщо не врятує, а мій Альоша, якого ви й знати не хочете, ще покаже вам дулю. Ви згорите в хмільному чаду, а він стане адвокатом, який захищатиме знедолених, і дяка йому буде від людей, а вам ганьба. Жаль мені стало вимученого хлопця… Однак признаюся, що супроти волі зродилося й дивне бажання, щоб і він прилучився до тієї компанії, спізнав пристрасті, радощі, сльози, якими живуть урвителі, але його не кликали, і я запросив Петрова до себе на свячене яйце.

Приглянувся до нього: Альоша нітрохи не змінився – ніби засушив себе в своїй сірості й покірності долі, тільки очі неспокійно бігали, уникаючи мого погляду. Мені здалося, що він ображений ігноруванням сусідів мало не до плачу.

– Сину мій, – почав я розмову, коли перший шматок шинки пішов навздогінці за чаркою калганівки в моє горло, – святкуймо не у квасі злоби та лукавства, а в опрісноках чистоти і правди. Бо сказано: їжа нас не виставляє перед Богом – ми не кращі, коли їмо, ані гірші, коли не їмо…

Звісно, я молов непотрібне, не пасувало воно до настрою мого гостя, який в'яло жував половинку крутого яйця, ніби страждав од переситу або ж хворий мав шлунок. До чарки він і не торкався, і я, вельми повздержливий до оковитої, міг би це зарахувати до чеснот Альоші, та якось воно, навпаки, ніби відштовхнуло мене од нього: пияк – мерзота, а от непитущий чомусь викликає недовір'я – чому не п'є, хворий чи вичікує, поки сп'яніє товариш по чарці?.. Я показав на повний келих, підморгнув гостеві, та він мого заохочення й не помітив, весь час дослухався до веселого великоднього гомону за стіною і спитав урешті:

– Хто вони?

Дотепер мені здавалося, що я все знаю про своїх квартирантів та їх гостей, однак це запитання було надто пряме, оголене, гостре, мов на допиті, і я не відразу здобувся на відповідь. А й справді – х т о вони?

Спершу згадав розмову з Гулаком під час обіду. Він тоді сидів навпроти мене за столом. Поправляв окуляри, наче боявся, щоб вони не впали з його короткого носа, був уважний і прямо дивився в очі. Спокій, віра, сила і розважна мудрість спливали з глибин того погляду, він смакував токайське вино, прихвалюючи його, і ставав щораз балакучіший, доступніший.

Я міг був сказати Петрову, щоб задовольнити його цікавість, що Микола Гулак, наприклад, внук генерального обозного Війська запорозького, син освіченого поміщика Золотоніського повіту Полтавської губернії; учив його домашній учитель естонець Лінденберг, який забрав здібного до гуманітарних наук хлопця з собою у Дерпт і помістив спочатку в пансіон професора Раупаха, а потім на юридичний факультет Дерптського університету, який Гулак закінчив 1844 року, отримавши юридичне звання високої градації.