Розділ «Четвертий вимір»

Зрештою, я так і сказав Петрову, та бачив з виразу його обличчя, що це не та відповідь, якої він чекав. Я говорив щось про колег Гулака, та про них знав мало, до того ж Альоша байдуже сприймав цю мою інформацію, його цікавив лише квартирант: х т о він? Я й не дивувався: адже обидва вони юристи, а Дерптський університет мав тоді високу славу. Мені довелося самому пити калганівку, гість рішуче відмовився, і язик мені розв'язався, мов циганська пуга. Петров слухав вельми уважно, і це додавало охоти до розмови.

Що я виповів йому про Гулака? Що приїхав він до Києва і поступив на службу в Тимчасову археографічну комісію для розгляду історичних актів при канцелярії київського губернатора Бібікова. Перекладає літопис Самуїла Величка. Готує для публікації розвідку про юридичний побут поморських слов'ян. Чому саме обрав таку тему? А тут нічого дивного: у Дерпті йому довелося зустрітися із зневажливим ставленням німців до слов'ян, яких вони ототожнюють з рабами. І ось питання германізації слов'ян між Віслою і Одером наштовхнуло його вивчати історію усього слов'янства, а особливо, як він сам висловився, – українського народу і його ролі серед слов'ян. Листується з чеським ученим Вячеславом Ганкою, який посилає йому архівні матеріали з історії рабів, невільників, холопів.

Я побачив, як пожвавилось сумирне обличчя Петрова, з нього спливли сірість і втома, моя відповідь почала задовольняти його; я подумав собі, що він теж схильний до протестантства, і вирішив стримати його можливий запал. Для застороги переказав йому кілька думок Гулака, які він висловив у розмові зі мною. Це думки небезпечні; крамольні, вони ні до чого доброго не доведуть, з ними одна дорога – в острог або в кабак. І нехай Альоша не бере собі подібного до голови – щоб принести користь своєму народові, треба йти середньою стезею.

Які саме думки?.. У дискусії з Гулаком я вдався до Святого Письма і зацитував вірш з послання апостола Павла до римлян:

«Любов не поривається до гніву, мій сину, вона все терпить».

А він мені одповів словами того ж Павла:

«Не прилагожуйтесь до віку сього, а обновляйте ум ваш. Гонять нас, та ми не покинуті, повалені, та не погублені, карані, та не повбивані. Що сіється у немочі, устає в силі».

Признаюся, мені сподобалося, що мій співрозмовник знає Святе Писання, і я налаштувався до богословського диспуту:

«Але сійте, підперезавшись смиренністю і одягнувшись у панцир праведності».

А він:

«Глядіть, щоб новий день, мов злодій, не застав вас без оружжя».

Олексій не відводив од мене збудженого і пильного погляду – таким я ще його не бачив. Попиваючи хмільний трунок, і, вдоволений, що мій гість уважно мене слухає, я й далі пригадував уголос ту розмову.

«А може, ви ще вірите в доброго царя? – перейшов Гулак до світської теми. – Ваше преподобіє, отямтеся! Згадайте олександрівських днів прекрасне начало: лібералізм, визволення Європи від Наполеона і – аракчеєвщина. А в літературі – «свобода друку», яка довела до того, що, за словами Пушкіна, уся письменницька творчість стала рукописною! То повірте тоді і в самозванців, які й донині ходять по Сибіру під іменем Костянтина Павловича, обіцяючи визволити Росію від кривавого Миколи!»

Отак і сказав – і я отетерів.

«Ви граєтесь із смертю, милєйший», – застеріг я.

«Кому не вистачає мужності витримати смерть, той не має мужності витримати й життя», – відказав мені Гулак.

– Ми холодно розійшлися, – закінчив я свою розповідь Петрову, який вельми уважно мене слухав. – Ти хочеш знати, Альошо, хто вони… Сам поцікався – ану ж якесь велике діло задумали, – бовкнув я, зовсім сп'янівши. – А ти залишишся збоку…

– Яке діло? – спалахнули очі в Петрова.

– Ну… філософське, господарське, державне… – почав я викручуватися. Тож треба: дам спонуку цьому бідному хлопцеві і пропаде ще й він. – А втім, не йди до них. Держи свій посуд у святості й честі, то й користь якусь принесеш люду…

– Ваше преподобіє, – підвівся Петров, і я побачив у його очах відчайну рішучість на якийсь вчинок. – А крамола – гріх?