Розділ «Четвертий вимір»

Микола Іванович розглядав дзеркальні стіни з ажурними орнаментами, синьо-червоні вітражі, кришталевий міхраб[9] під галереєю, три люстри з примхливими підсвічниками у вигляді чаш і драконів – еклектика у східному стилі була пристойною, покійний намісник Кавказу Михайло Семенович Воронцов мав смак. Не застав його у Тифлісі, а жаль: Гулак наслухався про нього різного. Воронцов буцімто славився не тільки своїми палацами, а й простотою та людяністю. Ходили легенди, що він захищав місцеві звичаї, був доступний і уважний до підлеглих, приймав навіть у цьому палаці як шанованого гостя Хаджі-Мурата, хоча, як відомо, не завагався дати наказ продірявити кулями гордого наїба Аварії, коли той став вередувати князівськими милостями. Ще б пак: хто прагне ласки державця, той хай не обурюється на особливості його гостинних засад…

Делегати з'їзду заповнювали залу, походжали, у кулуарах перекочувався характерний з'їздівський гул, врешті учасники зайняли місця. За кафедру вийшов Олексій Сергійович Уваров, шанований учений, засновник Російського археологічного товариства, ініціатор Московського, Київського, Петербурзького, Казанського і нинішнього, Тифліського, археологічних з'їздів. Він щиро подякував августійшому наміснику Кавказу великому князеві Михайлові Миколайовичу, який, від'їжджаючи в справах до Петербурга, запропонував для засідань з'їзду і поселення делегатів намісницький палац і відпустив для потреб форуму п'ятнадцять тисяч карбованців.

Граф Уваров оголосив з'їзд відкритим.

Оркестр на бічній галереї заграв «Боже, царя храни». Гулак стояв і вдивлявся в обличчя делегатів – де ж Костомаров? Але не знаходив, не впізнавав. Оркестр випрошував у Бога життя й здоров'я новому імператорові Олександрові III, і знову, супроти волі, добиралася до свідомості Гулака крамольна думка про царів, яких за його життя змінилося аж три, а імперія стоїть міцною скелею, і в ній не змінилося нічого – видно, молитву-гімн радо приймає Господь і, не щадячи владик, ревно оберігає владичеську субстанцію.

Граф Уваров представляв керівників відділів з'їзду. Підіймалися і кланялися делегатам голова відділу первісних пам'яток професор Іловайський, автор «Розвідки про початок Русі»; професор Пурцеладзе – голова відділу пам'яток мистецтва; дослідник «Слова о полку Ігоревім» професор Міллер – голова відділу язичницьких пам'яток; професор Антонович – голова відділу письменства і мови, і, нарешті, – керівник відділу історії та етнографії Микола Іванович Костомаров, автор майже трьохсот історичних та літературних праць.

У залі пролунали оплески.

Гулак упізнав. Чемно вітав зібрання дідок у маленьких, золотом оправлених окулярах, за якими глибоко в орбітах ховалися відсутні, ніби незрячі очі. Запалі щоки розтягували тонкі уста у зніяковілу усмішку, ріденьке довге волосся ледь закривало великі вуха, тільки чорний піджак висів на зсутулених плечах, як колись, і скособочений оксамитовий метелик жмакав комір сорочки.

Так, це був він. Гулак опустив голову, бо побачив, як під скельцями окулярів колишнього друга раптом ніби розширилися зіниці. Костомаров якусь мить не зводив з Гулака погляду, а потім його очі знову згасли – не впізнав, та й узагалі чи міг він сподіватися на таку зустріч із старим вигнанцем тут, у Тифлісі?

Горяєв весь час позирав на Гулака – він помітив його неспокій і стурбованість. Обличчя Миколи Івановича, помережане червоними прожилками, від чого завжди здавалося рум'яним, було тепер жовтувато-бліде.

Граф Уваров інформував про роботу відділів з'їзду, про виїзд делегатів на один день до старої столиці Грузії Мцхети, де сам провадив розкопки, обмовився щодо прощального обіду в перській залі намісництва, а в Миколи Івановича в найглибшій закутині серця забриніла улюблена Тарасова пісня, яку часто наспівувала Тереза: «Ой три шляхи широкії докупи зійшлися, на чужину з України брати розійшлися…» Розійшлися, розійшлися побратими по чужинах, а три шляхи широкії терном заросли…

І згадалася Гулакові коляда 1847 року в його київській квартирі. Це був останній вечір, проведений на Україні, після Різдва він виїхав до Петербурга і вже більше не повертався…

Тарас був тоді веселий, цілий вечір колядував, походжаючи по кімнаті. І звідки він знав таку силу-силенну поганських щедрівок! Наречена Костомарова юна Аліна Крагельська закохано дивилася на Шевченка, схиливши голову. Можливо, вони теж більше не побачили одне одного після березневого арешту, – подумав тепер Гулак, і давня болюча образа на Костомарова танула, наче віск… Миколі Івановичу згадалося осяяне, вродливе обличчя своєї Терези, і він подумав про домашній затишок, якого Костомаров, можливо, й не має…

Шевченко тоді не переставав колядувати, йому підтягували Навроцький і Білозерський, а найкраще Олексій Петров, який ходив услід за Тарасом, ревно намагаючись брати другим голосом у тон; він не фальшував, мав голос чистий, а все-таки це запобігання перед поетом видавалося надто штучним. Хоча – хто не вважав за честь бути поруч з Шевченком, адже й він, Гулак, радів з того, що після Різдва поїде разом з Тарасом до Борзни, а звідти вже сам – до Петербурга.

Потім усе товариство побачилося востаннє…

Ні, не треба, не треба про це… Цікаво, що сталося з Крагельською, то ж така була любов!.. А може, ждала? Підійти, розпитати, згадати тільки добре, воно ж було і є, а все інше відкинути, забути.

Гулак підвів погляд і враз пошкодував – ще не був готовий до цієї зустрічі. Професор Костомаров потирав хустинкою скельця окулярів, натужно, ніби крізь туман придивляючись до Гулака.

Треба вийти, зібратися з думками, до такої зустрічі слід наструнити душу, не дай Боже почати все з докорів, задавнених рахунків…

Було пізно. Подивована усмішка розтягнула вузькі уста Костомарова і відбилася – така ж сама – на обличчі Гулака; оголосили перерву, Микола Іванович стиснув лікоть Горяєву, мовляв, я уже йду… Відчув: зараз станеться щось непоправне. З-перед очей зникли розмріяні, натхненні колядою друзі й обличчя красуні Аліни зникло, залишилися тільки вони обидва, але не тут – у кабінеті Дубельта.

Худе, відтінене світлими вусами, пооране зморшками обличчя керуючого Третім відділом імператорської канцелярії набрякає люттю, він кричить на зламаного страхом, пригніченого Костомарова: «Повторіть, повторіть усе, що ви говорили про Гулака! Бо пожалкуєте, о, як пожалкуєте!» І Костомаров, опустивши очі, повторив…

Гулак подибав до виходу, та наздогнало його хрипке: «Миколо!», і він зупинився.