Розділ «Четвертий вимір»

Дивні діла твої, Господи! Не з царських, не з дворянських родів часом виходять на світ аристократи духу й пророки. Міцкевич – з білоруської глушини, Щепкін і Шевченко – з кріпацького пекла, Айра Олдрідж – з рабів, Ахундов – з дрібних торговців. І всі стають на чолі націй, валять з п'єдесталів коронованих плебеїв, бо так хоче народ, бо це його єдині право і влада.

Мірза Фаталі Ахундов був тоді в зеніті своєї слави, написав кращі свої твори. Комедія «Візир Ленкоранського ханства» прозвучала російською мовою на тифліській сцені і азербайджанською – в Баку, давши початок національному театрові; п'єсу «Мосьє Жордан і дервіш» ставили в Петербурзі, твори Ахундова перекладалися німецькою, французькою та англійською мовами, а він, заробляючи на хліб, працював перекладачем у Кавказькому намісництві, куди щоранку – високий, з гордою поставою атабека – вирушав, минаючи сірчані лазні, на царську службу.

Він ходив сягнисто і швидко, завжди обганяв Миколу Івановича, який теж виходив на службу вранці, дибаючи своїм спутаним крочком; Гулак скромно схиляв голову, щоб не звертати на себе уваги великої людини, і відчував, як зігріває його близькість Ахундова, опромінює, – чи не так почувався Акакій Церетелі у присутності Шевченка: не раз під час зустрічей у «Тифліському гуртку» поет говорив про це Гулакові. І деколи прокидалася у Миколи Івановича заздрість до цих людей, які цілком віддають себе праці для рідної культури, радше – була це туга за рідним ґрунтом, який – єдиний – може дати снагу в роботі. Єдиний? Чому? Ось Ахундов живе в Тифлісі, Бараташвілі жив у Гянджі, а Давид Гурамішвілі – в Україні…

Одного ранку Гулак почув позад себе тверду ходу Ахундова, Мірза Фаталі порівнявся з Гулаком, приязно всміхнувся, привітався.

– Я знаю усе про вас, пане Гулак, від Церетелі і схиляю перед вами голову.

Від несподіванки й хвилювання всіяне дрібними прожилками обличчя Гулака побагровіло, він сказав по-азербайджанськи:

– Зустріч з вами робить мені велику честь, Мірзабек. Якби мав перед ким, хвалився б…

Ахундов засяяв. Дуже потішала рідна мова, хоч з акцентом, у вустах українця:

– Чув я, чув, що ви поліглот… Я згадав собі тепер: у тридцять сьомому році приходив до мене вчитися тюркської мови один поет, він казав, що на Кавказі вона потрібна, як французька в Європі. Не встиг… Він не встиг багато чого зробити, усі його задуми були вбиті біля підніжжя гори Машук… Ви знаєте, про кого я говорю…

– Знаю. Усе думаю про нього… Як ви познайомилися?

– Він знайшов мене: я теж був автором вірша «На смерть Пушкіна»…

Вони замовкли, певне, думали про одне й те ж. Ідучи, Ахундов підтримував Гулака за лікоть, Миколі Івановичу було від цього незручно, він чемно вивільнився і, винувато глянувши, проказав тихо:

– Вибачте, равлик звик пересуватися сам…

Тоді Ахундов зупинився із співчуттям і з докором глянув на Гулака.

– Я давно хотів з вами порозмовляти, та все якось не випадало… Та коли ми вже розговорилися, ще й моєю рідною мовою, дозвольте бути з вами відвертим…

– Прошу…

– Чому ви вдалися до затворництва, кому це потрібно? Мені прикро: від вас відвернулися ті, які раділи з вашого приїзду до Тифліса. Так, так – і Церетелі, і Чавчавадзе. Для нас усіх Шевченко – ідеал енергії і боротьби, ви ж бо його друг і вчений…

– Ученим стати легко, а людиною, якщо вона не Шевченко, – набагато важче… А втім, я не склав рук: працюю у гімназії, виступаю з доповідями в «Тифліському гуртку»…. – Гулак відчував, які мізерні ці виправдання, і не підводив голови.

– Розмовами боргу не покриєш. – Ахундов рушив далі і враз уповільнив ходу, побачивши, що Гулакові важко йти. – Ви знаєте грузинську, азербайджанську мови – скільки могли б нам допомогти. А серце, серце залишиться там, де воно хоче залишитися… Чому ви не пишете?

– Хто вам сказав, що я не пишу? Я не публікую… Не вмію йти на компроміс.