Розділ «Четвертий вимір»

Екіпаж зупинився. Костомарова вийшла, за нею вискочила Аліна.

– Так це ж усіх вас, Боже мій! – зойкнувши, підбігла до Тараса Григоровича, припала до його грудей. – А за віщо, ну скажіть – за віщо?!

Тарас поцілував Аліну в щоку, підійшов до Костомарової, схилився до її руки.

– Бідна матуся, – похитав головою, – бідна Миколина молодесенька наречена… Ой, лихо, лихо. Не пощастило мені бояринувати в Миколи, десь-то молодий уже там…

Підійшли жандарми, узяли Тараса під лікті, повели до хури, підштовхнули його, щоб вилазив.

– Не винен ваш Микола, матінко! – гукнув Тарас. – Хіба в тому, що зі мною побратався. Прости ж мене і не кляни!

Свиснув візник, трійця кур'єрських коней рвонула з місця вчвал, Тарас Григорович підняв шапку над головою і помахував нею, поки хура не сховалася за придорожні тополі.

Тоді вийшов із приміщення станції доглядач і спитав Тетяну Петрівну, чи вони, бува, не їдуть слідом за арештованим, у якого золоті окуляри. Костомарова потвердила, він подав адресованого Аліні листа. Аліна прочитала вголос і після слів «я не злочинець, кохана, і любов моя до тебе завжди житиме в моєму серці» – ридма заплакала; тоді Анеля Устимівна вихопила листа з рук дочки і розірвала його на шматки.

– Нема у вас серця, – сказала тихо Тетяна Петрівна.

У Петербурзі жінки зняли кімнату неподалік будинку Третього відділу і довгенько добивалися прийому. Врешті Дубельт прийняв їх у'себе в кабінеті. Анеля Устимівна сіла у фотель, біля неї напружилась у тривозі тендітна Аліна; Леонтій Васильович двічі попросив Костомарову сісти, та вона ніби й не чула, стояла біля дверей, мов статуя, стемніла на лиці й сувора – кріпацький атавізм давався взнаки: прохачам у барина слід стояти біля порога.

Дубельт повернувся обличчям до вікна, що виходило на Фонтанку: вид на річку, що, звузившись під Ланцюговим мостом, вихоплювалась за ним на простір, на червоний Михайлівський палац за Фонтанкою, був для Леонтія Васильовича звичним, та в цю хвилину пойняла його мозок думка про нефортунного царя Павла І, який утік із Зимового палацу, гнаний страхом, і заховався у Михайлівському, а від насильницької смерті не врятувався, бо така судилася йому доля… Всесильний цар не уникнув розплати, а що тоді казати про нижчих рангом – по зав'язку заборгованих злом і шахрайством повелителів. Усе на цьому світі нестійке, все на волоску, все на лезі бритви, справжньою є хіба ця мить, коли він ще має силу вирішувати за своїм уподобанням долю трьох жінок, які ждуть рішенця, – наступна хвилина заслонена завісою непевності…

Анеля Устимівна ждала, ховаючи потаємне торжество: вона знала, що її поневіряння закінчуються, – це кінець. Шеф збирається з думками, зараз він підійде до них і попросить її й Аліну, щоб вони назавжди забули про Костомарова.

Тільки Аліна сподівалася… Не може бути, щоб так зарання перекреслилось її життя, їй лише шістнадцять літ! То нічого, що в Дубельта жандармський мундир, він – теж людина, є у нього дружина, діти, ось зараз він повернеться од вікна, приглянеться до неї, такої юної й чарівної, і жандармське серце здригнеться… Хоч пообіцяє – щоб тільки нині не обірвалася нитка надії…

Леонтій Васильович повернувся різко, по-військовому, стрімливо підійшов до Аліни – він був мужній з виду і вродливий на свої роки, бестія, – узяв її пальцями за підборіддя, похитав скрушно головою:

– Видно, дуже любите нареченого, що такі печальні, а краще покохали б когось іншого, хоча б мене, старого… – Він усміхнувся. – Повірте мені: Костомаров ніколи вас не любив… Гніваєтесь?.. Добре, добре, не буду. Можливо, любов у письменників полягає у тому, щоб завдати більше болю коханій… Напевне, вони й не вміють інакше. Бо навіщо професорові Костомарову здався той клопіт… Певно, це професійна недуга? Його сіятельство граф Орлов твердить, наприклад, що кожен письменник – вроджений змовник. А я додаю: кожен письменник – ведмідь, якого слід тримати на ланцюгу. Отож ми вашого нареченого й потримаємо… Не раджу вам чекати його. Якщо пощастить йому уникнути шибениці, на яку заслужив, то з тюрми не скоро вибереться. Усе… – Дубельт повернувся до Тетяни Петрівни: – Вам, пані Костомарова, дозволено буде завтра побачитися з сином. І нікому більше.

Аліна тихо посунулася на підлогу. Дубельт стояв незворушно – такі сцени йому доводиться бачити не вперше. І все-таки був здивований: що такого здібного вченого народила простачка; що існує на світі справжнє кохання; що у шляхетної жінки, яка ось виводить свою дочку з кабінету і вдячно кланяється, більше жорстокості, ніж у жандарма.

– Пізно вже, – підвів стомлені очі Костомаров, та Гулак не зреагував, він мусив дослухати сповідь Аліни.

Цілий рік я чекала від Миколи Івановича листів – не було, потім виявилося – це моя матінка перехоплювала їх. Відокремила мене від усього, що могло зв'язувати з Миколою, і повсякчас втовкмачувала, що арешт Костомарова напередодні шлюбу – вияв особливої ласки Божої до нашої сім'ї: яке ж бо щастя, що незаконнонароджений мужик, котрий посмів свататися до благородної панни, приховавши свої злочинні наміри, дістав по заслузі.

Моє життя ставало нестерпним. Коли б обізвався до мене Костомаров, я пішла б за ним на заслання, як дружини декабристів. Згодом дізналася, що він у Саратові, написала листа, але відповіді знову не отримала…

Через три роки я вийшла заміж за офіцера Марка Дмитровича Киселя. Протягом двадцяти років подружнього життя мій муж ні разу не дорікнув мені за Костомарова, навпаки – ім'я знаменитого вченого в моїй сім'ї завжди було в особливій пошані.