Розділ «Навчи її робити це»

– Солодка моя, маленька моя, хороша…

Відчуваючи теплі Мартині груди, сховані під тоненькою маєчкою, вдихаючи її терпкий запах, впускаючи її в себе – горду, струнку, вібруючу, налякану – крок за кроком, ковток за ковтком, як живу гарячу кров, як безцінний кисень, Ліза ставала щасливою. А може, вона стала такою ще задовго до їхнього знайомства, просто передчуваючи цей вулкан, відганяючи від себе слинявих самців, осягаючи свій первісний шлях…

…Вони пройшли у бік вулиці Цігельна, щоб побачити вуличку одного пішохода зі світлофором, відвідали музей Франца Кафки. Лізу дещо звеселили «фонтанні хлопчики», і Марта фотографувала її, примушуючи посміхатись так, як посміхаються маленькі дівчата, а потім сіли батарейки й фотосесію довелося зупинити. Вечеряли в Малостранській пивниці. Нічне містичне небо над Прагою зводило з розуму, то заколисуючи, то пробуджуючи, то розтікаючись казкою над зачарованими душами. Уночі там усе ставало іншим. Ліза нарешті відчула, скільки свободи лишає в ній соковите повітря, пропущене крізь її легені – живі жадібні фільтри. Прадавнє готичне місто творило з нею дива…

Тиждень пролетів одним подихом. Удень – тримаючись за руки, вночі – сплітаючись у обіймах, вони проживали одне маленьке життя, не задумуючись, що їх чекає там, за межами раю. Якби можна було зупинити час і гроші в гаманцях і приручити господарів житла, і не розтискати рук – якби справді так було можна, що б тоді? Вони думали про це синхронно, найчастіше – прокидаючись або засинаючи. Але губи їхні не випустили жодного слова, наче боячись порушити ту безсоромну всепоглинаючу нірвану.

І музикант у Замку Карлштейн, що зіграв на лютні справжній камерний концерт, і кощава примара в найглибшій підвальній ніші музею Бетлема, і кумедний індієць – поціновувач цілющого трав’яного лікеру, що намагався щось пояснити дівчатам кострубатою англійською у дегустаційній залі музею Яна Бехера, і навіть товста форель у річці Тепла в Карлових Варах набули особливої сакральності, завдяки своїй знаковості та яскравості автоматично потрапили до категорії незабутнього, такого, що здатне виринати із пам’яті навіть за неочікуваних обставин… То був дух. І він торкнувся до них усіма своїми уособленнями. І коли настав час покидати той примарний світ, хисткий острівок спасіння, за ними тягнулися цупкі запахи, сповиваючи їх, не бажаючи відпускати, запахи кориці й глінтвейну, кави, ванілі, шоколаду, пива, бездомних людей, собак, і можна було потонути в такому дикому коктейлі, якби не свідомість, що раз у раз вибухала червоним світлом, приводячи до тями. Витягши з гаманця квитки, Марта пильно подивилася на Лізу. І Ліза підморгнула: «Ні, все чудово!»

Біля під’їзду стояла бабця в майже антикварному зеленому пальті. Однією рукою вона тримала потерту, наповнену продуктами сумку, а іншою намагалася відшукати в кишені кодовий ключ. Побачивши, як таксист допомагає дівчатам виймати валізи з багажника, вона не втрималася від цікавості:

– Здоров, Лізо! – поздоровалась, ніби не помічаючи Марту, стара пліткарка. – А куди це ви їздили?

– Так, прогулялися трохи, – розчарувала Ліза сусідку.

По зморшкуватому обличчю жінки пробігла тінь невдоволення. Марта квапливо почала тягти валізу до дверей, випромінюючи роздратованість. Щоб хоч якось згладити неприємну напругу, Ліза таки вирішила перекинутися кількома штампами з бабцею:

– Ну, що тут цікавого відбувалося, доки нас не було? Усе на місцях? Усі живі-здорові?

Сусідка аж прицмокнула, жадібно підхопивши Лізину вдавану цікавість:

– Та де там живі?! Тут така нехороша новость…

– Що вже трапилося?

– Надька… Ну, та, з вашого поверху… – пробубніла стара з приємним передчуттям пліток.

– Що з нею? – розхвилювалася Ліза.

– Повісилась, дура така. У неї ж малу як забрали, то зразу вона наче чумна ходила: нап’ється й лежить сутками, а тоді по квартирах ходить гроші збирає, по копійці. А як їй щось про дочку скажуть, то вона, як тороплена: яка, питає, дочка? Нема в мене ніякої дочки! А тоді як закричить не своїм голосом, то їй уже хотіли врача визивать, думали, бєлочка схватила. Два дні тверезою її бачили. І все. Пропала. І двері ламати не прийшлось. Вона, видно, їх і не замикала ніколи.

Лізу наче облили окропом. Вона помітила, що тремтить, але не могла себе контролювати. І – знову – Мартині очі, скажені, з хижим блиском, впилися в неї запитально, а разом з ними осудливо присмокталися і вицвілі очі старої. Ліза відчула в собі щось слизьке й потворне, воно росло, ворушилося, жерло її зсередини. Врешті, вона ледве видавила:

– Господи, який жах, – і, різко смикнувши двері, поспішила зануритися в прохолодну напівтемряву під’їзду. Але це не допомогло.

Компанія «Професор» користувалася неабияким авторитетом, маючи десятирічний досвід надання послуг з написання студентських робіт. Окрім того, інформаційні послуги завжди підкріплювалися юридичними гарантіями. Усі роботи зберігалися в базі даних, і клієнти завжди могли повернутися до свого замовлення, навіть якщо минуло вже кілька років. З часом компанія розвинулася, витримавши велику конкуренцію. З доступністю будь-якої інформації підтримувати унікальність робіт ставало дедалі важче. Виникла потреба в розширенні штату працівників. «Добре спрацьований колектив – запорука успішної та плідної роботи!» – це було чи не основним гаслом керівництва «Професора». Коли Ліза витримала співбесіду і її запросили співпрацювати, вона не на жарт розхвилювалася: фірма вперше взяла на роботу людину без досвіду. Вона почувалася некомфортно серед кандидатів наук і навіть професорів і, оскільки постійно сумнівалася в собі, не була впевнена, що подолає випробувальний термін. Але, як виявилося, впоралася блискуче. Їй щастило на невибагливих замовників. Багато хто із співробітників суміщав викладацьку діяльність з роботою в «Професорі», а Лізі вистачало на життя й так. Звичайно, не все було безхмарно, іноді виникали проблеми, спричинені багатьма факторами. Здебільшого – через недбало заповнену форму замовлення. Клієнт мав викласти всі вимоги, навіть усні побажання наукового керівника. Траплялося, що бачення спеціаліста-виконавця не збігалося з баченням викладача, а це вже був людський фактор, якого працівники намагалися уникати. У таких випадках виконання роботи часто передавали іншому авторові. Більшість Лізиних колег були штатними і працювали безпосередньо в офісі – це дозволяло оперативно оцінити замовлення та відстежити процес написання роботи. Протягом місяця після здачі замовник мав право на безкоштовне доопрацювання роботи і, найголовніше, отримання аудіо-версії. Це, безперечно, було родзинкою компанії. Аудіоформат замовляли найбільш зайняті люди. Можна було обрати голос – чоловічий або жіночий, фон – музику, шум води або спів пташок. Будь-які вибрики – за додаткову оплату. Якраз наприкінці травня кількість замовлень значно зросла, розпочався період сесій, заметушилися навіть «лінивці», що спокійно собі відпочивали протягом семестру. Строки виконання робіт дедалі більше починали скорочуватися, ціни – підвищуватися. Іноді висувалися просто нереальні вимоги, і доводилося відмовляти – а це вже вважалося чи не найбільшим проколом для фірми. Тому намагалися лізти зі шкіри, але вгодити замовникам.

Тільки-но Ліза переступила поріг офісу, її зустрів осяйною усмішкою директор – Сергій Вадимович, статний чоловік веселої вдачі. Невже так скучив? І обличчя світилося, наче виграв мільйон.