Розділ «Навчи її робити це»

– Не згоден! Це не надто вигідно ані для клієнта, ані для автора. Оплачувані роботи складають 60–70 % від усіх замовлень, що надходять. Під час оформлення договору зовсім не обов’язково, що клієнт дійсно хоче замовити й оплатити роботу. Можливо, він просто прицінюється, – Максим хитро примружив око, – або замовлення оформлене фірмою-конкурентом з метою моніторингу цінової політики.

Ліза помітила, що Максим узяв зі столу скріпку і скрутив її у гордіїв вузол. Це вказувало на несвідоме бажання домінувати.

– То чому ж цей підхід невигідний для клієнта? – спитала Ліза.

Їй уже й не хотілося мучити допитами такого оригінального «кадра», але цікавість перемогла.

– Уявіть, що кожне замовлення відразу після надходження направляється спеціалісту, який витрачає на написання роботи свій час, а клієнт потім відмовляється. Доки автор зайнятий «даремним» замовленням, клієнт, якому дійсно необхідна робота з тієї самої спеціальності, вже не може звернутися до того спеціаліста, отже – відмова. Фірма при таких «розкладах» у невигідному становищі. Праця автора повинна бути оплаченою – фірма терпить збитки.

– Але невикуплені роботи можна продати як готові, – Ліза вперто не хотіла вірити, що цей новачок таки чогось вартий.

– А ціна? Ти ж… ви ж знаєте, наскільки вона буде низькою.

– Досить називати мене на «ви», заради Бога!

– Пробач, якось незвично. Ти просто розкішна жінка!

– Мерсі за комплімент.

– Ну так ось, як же тут відстежити унікальність, коли готову роботу може купити будь-хто і вона ризикує не «пройти» антиплагіат. Система передоплати використовується майже у всіх сферах послуг, бо давно себе виправдала.

– Переконливо, що й казати! Залишається побажати тобі щастя та швидкого кар’єрного зростання.

– Дякую. Хоча… щастя не в кар’єрному зростанні.

– Хм… – Ліза спокусливо звела тонкі оксамитові брови. – Як знаєш! Приємно було з тобою познайомитися і…

– …І нам неодмінно слід побачитись за інших обставин.

– За яких це – інших? – вона вдала, що не здогадується.

Але секрет загадкового ніяковіння Максима було розгадано. Точніше, він виказав сам себе, назвавши Лізу «розкішною». Та він просто хотів її! Очима клав на стіл і нещадно розривав крепдешинову сукенку, жадібно брав її… Оті його губи, ковтання слини, оте маніпулювання скріпкою – скажений вулкан бажань, схований за хистким парканом офісних теревенів. І Ліза вміла це відчувати. Та найсолодше – знущатися, натякаючи, але не підпускаючи той вулкан занадто близько. І якби він зараз штовхнув її на стіл або на підлогу, – байдуже, якби схопив її за волосся, заламав руки і вгамував своє тіло, якби обізвав її сукою – вона б йому пробачила, більше того – була б вдячна. Якби, якби… Аж тут їхню ідилію перервали дівчата, що безцеремонно завалилися до них із чайником. «Ой, а у вас, тут, здається, кулер! Ги-ги-ги!» Ліза шостим чуттям відчула, що це не просто так. Мабуть, вони помітили, як довго Максим не виходить. І вже щось собі надумали. Максим швиденько взяв зі столу папку й попрямував до виходу.

– Ми з вами ще перетнемось… Єлизавето Максимівно! – кинув, похапцем зиркнувши на Лізу і, мабуть, подумки облизавшись. Та й побіг…

Ліза помітила, що давно вже ходить без інгалятора. Та чомусь не здивувалась. Їй хотілось думати, що вона цілком здорова. Одна людина вилікувала її, допомогла забути про хворобу. І вона має бути вдячною. Лише тій, одній. Почалося літо, а разом з ним – робота й будні.

– Дві «Стелли» й фісташки, – зробила замовлення Ліза.