Розділ «Навчи її робити це»

– Отже, історія про…

– Цукерки!

– Вау, як чуттєво!

– Будеш знущатись – добраніч.

Ліза прикрила рота рукою на знак непорушного мовчання, і Марта почала.

– Я колись була зовсім іншою. Це зараз усі знають мене як стерву. Багато років тому я мала м’який характер і не могла себе захистити. У дитячому садку мене принижували й ображали всі діти, навіть слабші. Мама могла привести мене не досить охайно вдягнену, а вихователі, знаючи проблеми нашої сім’ї, тільки зітхали та жаліли «бідну дитину», роблячи цим ще гірше. Ну так ось, після вечері нам давали цукерки. Це було справжнім святом для мене, адже вдома рідко можна було солодким поласувати. І часто було – стою, тримаю ті цукерки, як скарб, а якесь нахабне дітисько підскочить, вихопить їх у мене з рук, тільки шматочки фантиків лишаються. І гірко було, і образливо. Якось почала доганяти кривдника, аж тут його мамця якраз іде, то він до неї – шусть – і в обійми! Спаси, мовляв, ота чума руда цукерки мої забрати хоче! А мати тільки зиркнула на мене гидливо та так осудливо, що аж страшно. Що я їй могла довести? Дивіться за дітьми краще – сказала виховательці. Я навіть не плакала, а сиділа в альтанці, набурмосившись, як їжачок. Відтоді почала їх усіх ненавидіти. І дітей отих, виродків чистеньких, і їх пахучих батьків. А раз навіть помститися задумала. Зайшла після обіду в роздягальню, окинула оком шафки – багато добра, думаю, поховали. Зараз я вам покажу! Не відніму – то вкраду, і хай шукають винуватця. Підійшла до однієї шафки, відкрила – нічого цікавого, тільки блискучі кришечки від кефіру. Ми їх тоді «монетками» називали. Але здалися мені ті монетки! Ретельно перевірила шафки особливо жорстоких нахаб – там теж не було ніяких скарбів, хіба що уламки іграшок. «Мабуть, таки не мій день», – подумала. Нарешті відкрила блакитні дверцята, за якими спочивали речі нашої Ірки – білявої тихоні, дівчинки, яка за своє коротке життя, певно, і комахи не образила. Але її ніхто не чіпав. Останній тиждень вона чомусь не з’являлася у групі, а оце саме прийшла і, певно, не з порожніми руками. Так і було! З верхньої полички до мене блищали яскраві обгортки шоколадних цукерок. Оце так знахідка! Уже було потяглася за здобиччю, полохливо поглядаючи на двері, як зненацька подумалося: але ж Ірка ніколи у мене нічого не забирала. І не дражнилася. А колись навіть лялькою своєю дала погратися. Шкода її грабувати! Та інша думка прогнала сумніви: яка різниця, у кого красти, вони всі мене ненавидять, і завтра навіть Ірка може смикнути, якщо захоче. У мене, значить, можна забирати, бо мама моя найпізніше приходить, на мене можна плювати, бо я, значить, соплива! Усі вони однакові, всі! Яка різниця! – думала, складаючи цукерки собі за пазуху. А потім поклала їх до своєї «хованки» – до ліпших часів.

– Наша ти грішнице, – посміхнувшись, не витримала Ліза, – Дійсно, як ти могла! Ай-я-яй!

– Знаєш, у цій історії викрадення цукерок – не головне. Тут інше. Ти ж іще не дослухала до кінця.

– Вибач, продовжуй.

– Коли прийшов час полуденку, Ірка зібрала всіх докупи і заявила: «Знаєте, чого мене так довго не було? Знаєте, що таке горе? Ну так ось, у нас було горе. Справжнє!» – її блакитні оченята світилися вселенською тугою, а губки тремтіли. – «Тато мій помер. Поспішав до нас із роботи – і його трамвай перерізав. Правда-правда! Його навіть зашивали, я сама шви бачила!» І далі – уже крізь сльози: «Поминки сьогодні, дев’ять днів, я он цукерки усім вам принесла!..»

Нависла мертвецька тиша. Ліза затулила обличчя руками.

– Знаєш, Лізо, що таке справжній біль? Той, від якого не втекти. Той, який лишається тільки прийняти. Той, без якого ти вже не живеш. Він виростає із тебе – і сам стає тобою. Коли мене, вже школярку, мати вкотре побила до напівсмерті, я запам’ятала той біль і… прийняла. Але знаєш, коли боліло найбільше і найнестерпніше? Ні? Не знаєш?

– Коли? – ледве прошепотіла Ліза.

– Тобі справді цікаво? То я скажу: саме тоді, коли маму позбавили батьківських прав, і я опинилася в інтернаті. Сусіди постаралися…

– Марто, не треба! – Ліза відчула, як щось важке й колюче підступає їй до горла, починає душити, таке важке, що й не виплачеш – швидше вже воно задушить, ніж витече назовні.

– Чуєш, Лізо, а я ж не їла тоді тих цукерок… Я закопала їх у землю. Треба було обирати: чесно у всьому зізнатися чи… Я б не витерпіла сорому, щоб іще й крадійкою називали. Схоронила той ганебний скарб, але… не в землю, а… ось сюди, – Марта вказала на серце.

– А зі мною все життя носилися. Думаєш, я щаслива від того? Мені не давали і кроку ступити самій. За мене боялися, розумієш? І я навчилась боятися. Ти знаєш, що таке справжній страх? Коли тобі уривається в грудях повітря? Коли ти живеш зі страхом, звикаєш до нього, час від часу приходячи до тями і намагаючись із ним боротися. Врешті, забиваєш на все, живеш за інерцією, запевняючи себе, що так легше. І раптом – бац! – знову він навалюється на тебе, поглинає, наче вперше…

Марта обійняла Лізу і поцілувала в губи з невластивою їй ніжністю, так, як цілують нецілованих. Потім лежала і гладила їй голову, заспокійливо, наче дитині, аж поки Ліза не заснула. Спекотна празька ніч повільно перейшла у сіро-синій світанок.

…По крихітному місточку вони перейшли на острів Кампа – найвідоміший із восьми празьких острівців. Місток перекинутий над вузькою річкою Чортівкою, на якій колись працювало кілька водяних млинів. Може, колись на тій річці якась лайлива праля полоскала свою білизну чи дружина мельника спілкувалася з нечистю – звідти й походить така химерна назва. «Воістину Празька Венеція», – подумала Ліза. Руїни двох млинів збереглися і обросли кущами та легендами. Дівчата окинули поглядами стародавнє мірошницьке колесо і багатозначно перезирнулися. Будиночки з кольоровими дахами, що фасадами виходили на береги річки, здавалися казковими, а шпилясті споруди нагадували про дрімучі готичні часи.

Білява немолода жінка із професійним запалом розповідала про походження Кампи, а кілька зовсім юних хлопців, майже підлітків, прискіпливо оглядали Марту, перешіптуючись за її спиною. Але, вловивши осудливий погляд Лізи, вдали, що уважно слухають гіда, між тим не припиняючи зиркати на дівчат та обмінюватися посмішками. Марта давно помітила спалахи уваги з боку малолітніх залицяльників, але сердитися на них, а тим паче відповідати на недолугі загравання, не було бажання. Легше вдавати глуху.