А Ілія бідкався та лементував:
– Я вже зо тридцять ринських видав на весілля, та й що в селі скажуть?
Притім тримався судорожно Домніки і глядів, мов дитина, безпомічно в її обличчя. З хвилі, в якій дала йому слово, що піде за нього, підчинявся насліпо її волі, і, як здавалося, вона була йому зовсім не потрібна.
– Я віддам вам ваших тридцять ринських, – впевняв героїчно вояк, – лише не мордуйте мене, добрий чоловіче! Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при війську ще лиш півроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово мені. Чекав я, може й вона чекати! – Се останнє повторяв він раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зіпріле чоло й вихиляючи одну чарочку горівки по другій. Платив щедро нареченим і глядів з амбіцією, аби пили.
Ілія пив справді, а Домніка вимовлялася. Говорила мало, і було по ній видно, що зайшла в боротьбу з собою.
Оцей її перший наречений, се не був «Ілія»… Коли зміркувала, що Ілія змінився під впливом напитку, потягнула його за рукав і спитала остро:
– Береш тридцять ринських? Дмитро тобі їх зверне!
Ілія вибалушив на неї свої круглі очі й відтворив рот, неначе для ліпшого зрозуміння її слів.
– Другий не виплатить тобі їх так скоро готівкою на руку, – сказала. – Купиш собі зараз кілька пражин поля або теля! Закупи ліпше землі, дівчину найдеш хоч би й зараз! Я тобі добре раджу; тобі оце добре трапляється!
Вона вп'ялила в нього свої чорні холодні очі, і сталося диво. Чи під впливом її магічного єства, чи внаслідок якоїсь уяви, що, може, прокинулася в його убогій душі, заманюючи якоюсь свіжою картинкою за собою на будучність, він глянув по раз другий на неї, безвиразно, неначе в забутті, промовчав хвилинку, а відтак ударив кріпко в надставлену йому жовніром руку. Сповнив її волю. Запанований моментом, забув про себе, а вояк обіцяв по упливі означеного обома часу звернути йому всякі починені вже весільні видатки.
Тим часом, коли оба сиділи в найбільшій уже згоді в корчмі, побравшися за шию і викрикуючи щиро якусь сумовиту пісню вперед себе, вимкнулася Домніка з їх товариства й побігла до одної голосної[118] ворожки, що мешкала тут у місті, та яку знала ще з попередніх літ.
Вона мешкала в біднішій часті міста й була далеко та широко знана, особливо ж по селах тішилася вона незвичайною славою як ворожка. Була вихрещеною жидівкою, бездітна і на одно око цілком сліпа. Звідти й пішла її назва у міських і сільських мешканців: «сліпа ворожка».
Молодою дівчиною навчилася від кочуючих циганів ворожбитства в карти й силу деякого зілля і розпочала тим свій гандель. Її справи пішли феноменальним способом угору, і вона переселилася по якімсь часі в оце місто. Тут засватав її один убогий уже старший міщанин, і вона вийшла за нього заміж.
Вихрестившися, стала побожною християнкою, ходила щонеділі до церкви, а в її спальні горіла без перерви перед святою Богородицею лампадка.
Чи голосну славу здобула собі своєю хитрістю, чи штукою вгадування з карт – було трудно сказати, одначе річ була певна, що як з інтелігенції, так і з інших класів тиснулися до неї люди роями. З найвчаснішого ранку до пізньої ночі товпилися в її кімнатах люди, а вона, одних випускаючи, а інших впускаючи, ворожила невтомимо.
Між двома малими, щільно ослоненими кімнатами знаходилася мала кухонька, і присутні в правій кімнаті ніколи не знали, кого приймала в лівій. В кухні сиділи селяни, зворушені самим святочним ожиданиям. Пріли з нетерпеливості або оповідали собі взаємно свої клопоти, задля яких з'явилися у славної ворожки.
З'являлися тут і люди з далеких околиць, ждучи не раз і по півднини, поки їх допущено досередини. Вона подавала ради в недугах, у найприкріших процесах. Її втаємничувано в найглибші родинні тайни. А вже найбільшим була порадником в любовних справах.
Зверху незначне, замаргане мешкання, що лежало в жидівськім сусідстві, було внутрі незвичайно симпатичне. Переважно в півсвітлі держані кімнати бували взимі приємно огріті, поміст застелений грубими килимами, а попід стінами стояли вигідні софи. Посередині кождої кімнати стояв стіл, округ нього крісла, а на столі – карти.
Колись убога жидівська сирота, ходила тепер у неділю і свято в шелестячім штивнім шовку, а в її так званім салоні пишався дорогий фортеп'ян.
Не дивота.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Земля (збірник)» автора Кобилянська О.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Земля Повість“ на сторінці 63. Приємного читання.