Розділ «Земля Повість»

На подвір'ї, особливо ж вліті й у днях торгу, стояли віз коло воза, а на них сиділи стурбовані люди, вижидаючи нетерпеливо поклику до славної сліпої ворожки.

Постійний сумерк кімнати, палаюча лампадка при іконі Пресвятої Богородиці, вокруг таємна тишина – творили майже магічний вплив на засумовані присутні душі. Зжурені ґаздині-матері, поважні господарі кланялися низько перед нею, цілуючи з почестю її руки, і оповідали широко та докладно свої клопоти. Тоді потішала їх ласкавими, надійними словами, казала сідати за стіл і розкладала карти… Мала неописану вправу в розкладанні карт. Вилітали їй уже самі з її білих, ситих рук та укладалися на столі в кружало. Відтак ставала говорити, прижмурюючи око і гугнявим голосом.

Говорила скоро й наказувала людям уважати на її слова, бо у неї був час дорогий. Від часу до часу звертала своє око (друге було напівприжмурене й не бачила на нього нічого), остре, сиве око на слухача, звіщала йому його будучність і подавала ради. Майже поголомшені, опускали слухачі кімнату.

Коли було більше присутніх, розділяла їх на дві кімнати й ходила на відміну від одних до других. Тут були густо завельоновані[119] пані, несміливі, делікатно повбирані дівчата й молоді люди з глумливим усміхом на устах та зворушеним поглядом.

– Пощо ви прийшли до мене, коли не вірите моїм словам? – спитала вона одного молодого чоловіка, якого усміх поразив її. – Бог сам дав мені сей хліб у руки, і я не винна тому, що ворожу. Я ані одної душі не силую і не кличу. Всі приходять із власної волі. Ви також із власної волі приходите! Ви можете собі йти, мені однаково, чи буду вам ворожити, чи ні, зрештою, – додала з вигребущим поглядом на вираз його лиця, – зрештою, ви дуже зжурені й неспокійні!

І справді, він був дуже зжурений і неспокійний.

Рік-річно давала на служби щедрі дари й тішилася у священиків великим поважанням і протекцією.

Перед нею спинилася тепер Домніка. Зібрала свої останні грошенята, що осталися їй ще з закупна, і поспішила сюди, як уже не раз робила давніше, коли не могла з собою в чім-небудь упоратися.

Смеркалося, і у ворожки горіло вже світло. Мусила ждати, доки ворожка не впорається з двома паннами, яких застала у неї, і доки вони не опустять цілковито хати. Відтак приступила до неї. Ворожка змірила її проникливим поглядом від голови до ніг.

– А чого ж ти хочеш? – спитала. – Мені здається, ти вже була раз у мене!..

– Так, уже кілька разів! – відповіла дівчина тихо й несміливо задля погляду ворожки. – Сьогодні знов приходжу!

– З чимось іншим?

– Так!

– Маєш уже все за собою?

Домніка опустила погляд униз.

– Так! – відповіла; але в її очах затліло щось ненависне. Тепер доторкнулася вона речі, про яку дівчина ніколи в житті не хотіла згадувати, та яку хотіла направити молитвами, постами та щирим каянням перед Богом, а яка кого іншого не мала обходити.

– Що ж хочеш знати сьогодні? – спитала гостро ворожка, звертаючи до неї свій чисто наполеонський профіль.

Дівчина розповіла свою пригоду з давнім нареченим, і як той наставав на те, аби вона розсталася з Ілією. Се не тяжко зробити, але чи воно на тім добре вийде? Нехай їй карти порадять, що має вчинити, бо вона тепер надвоє розділена.

– А любиш давнього нареченого? – блискавкою спитала ворожка, перемішуючи карти.

– Таже ніби люблю! Але чи буде се добре, аби я ще рік на нього ждала?.. В селі називають мене вже «старою дівкою» і ні один із молодих хлопців не «тикає» вже більше на мене. Я вже для них застара, й мені стидно!