Розділ «Земля Повість»

Не був понеділок, а вона постила. Вона боялася глуму. Була цілий день поважно настроєна й мовчазлива й зітхала журливо й тяжко.

Увечір зробила так, як навчала писарка, і лягла спати. Головне, не забула поставити біля себе горнятко з водою. Се горнятко мав їй подати уві сні Богом суджений чоловік…

Зрання побігла до худощавої жінки писаря, ніби з якоюсь просьбою. В дійсності хотіла лише оповісти їй свій сон.

– Ну і що ж? – було перше слово писарки, як обі побачилися врешті у пекарні.

Домніка сплюнула. Худа писарка підняла брови високо вгору.

– Що ж, Домніко, не снилося тобі нічого?

– Ей, лишіть мене, пані писарко! Бодай би я була його ніколи не бачила, бодай він мені й не снився! Волію в землю запастися, як такого чоловіка мати!

– Ну, та кажи ж бо! – натискала пані писарева, що вже почала непокоїтися. Домніка обіцяла їй в дарунку, якби приснився їй справдішній ґазда, дати красний рушник.

– Та що вже казати! – відповіла насуплено. – Мені приснився дурний Ілія…

– Що-о?..

– Дурний Ілія снився мені! Таже знаєте його, рудого парубка від товару у пана! Він, щез би, приснився мені!

Пані писарева дуже здивувалася. Се мусила бути якась помилка. Оця розумна, робуча дівчина, ся – так сказати б – ґаздиня, вона не могла дістати того дурного, простого парубка за чоловіка. Хоч би се й сам сон зазначив, і хоч як вона все у сни вірила, сим разом не могла повірити.

– Може, ти не зрозуміла добре сну, Домнічко? Може, тобі показалося уві сні більше хлопців, а ти не спам'ятала добре саме тобі судженого?

– А бігме, що ні! Я добре знаю, що се був Ілія! – відповіла зажурено й зітхаючи Домніка.

– Та як же він тобі снився? – випитувала неспокійно пані писарева. Обіцяний їй у дарунку рушник здавався вже втраченим.

Домніка вповідала:

– Я була ніби десь у городі. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там було дуже гарно й зелено. Крізь нього вела одна вузенька стежечка.

Вона, Домніка, робила в городі, ніби пересаджувала щось. Притім снилося їй, що поглянула на стежку й погадала собі: «На тій стежці добре босому ходити. Вона така чиста й гарна, мов шовковим віником зметена».

– Оце погадала я собі. І коли я собі оце гадаю, дивлюся нараз, а на стежці стоїть склянка з водою. А потім дивлюся, а стежкою переходить якийсь пан. Він не рушив склянки з водою і пішов дальше.

«Оцей тобі не подасть склянки», – подумала я собі, бо я все про тото думала. І нараз побачила я перед собою дурного Ілію.