Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– І я не люблю нікого, – відповідає він і, неначе набравшися її щирості на хвилину, – відповідає їй таким же самим щирим простим поглядом.

– Як собі хочеш, – каже вона і знов додає поважно: – Іди з Богом своєю дорогою, я через тебе лиш спізнюся.

Він посмутнів. Останні слова заболіли його глибоко.

– Чого тобі спішитися?

– А чого з тобою вистоювати?

Він затиснув зуби, але все стояв.

– Отже, як тебе звуть? – не може здержатися, щоб не спитати ще раз.

– Я вже казала. Не догадуєшся сам?

– Нічого не казала і нічого не догадуюся.

– Туркиня! – і з тим словом обертається від нього, хилиться і підносить поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кінь на них наступив. Підносить і закидає певним рухом на гриву.

– Уважай ліпше на свого коня, – каже, а більше не додаючи ні слова, відвернулася і, розтуливши густе галуззя смерек, – зникла з-перед його очей…

Він стояв, мов огнем попечений, і дивився за нею.

Куди забралася? Де пішла? Мов саму починщину[66] дала і як вітер щезла…

Його кінь схилив голову до землі. На землі лежав великий цвіт червоного маку, і він його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за голову і, піднявши червоний цвіт з землі, оглянув його і, заткнувши за капелюх, поїхав назад.

Другої неділі заплітає Тетяна задумливо чорне шовкове волосся і, як тиждень назад, заквітчується знов червоними маками і йде до Маври.

Іде задумана, смутна і має Гриця перед душею. Взагалі Тетяна про ніщо інше не думає, як про нього. Не передумує, що говорили з собою, що він казав, лиш заєдно має його перед собою.

Ідучи, роззирається боязко по лісі, хоча знає, що сею стежкою вдруге його не подибле. Оця стежка належала до її матері, і люди нею лиш дуже рідко ходили, а й то лиш дуже добрі знайомі, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле.

Нині вона йде до Маври. Днина така тиха, спокійна! Смереки дрімучі випарюються ліниво в літнім сонці, ніби аж розлінивіли в нім.

Може, нині Мавра буде вдома. І нехай би так і було. Їй хочеться говорити з Маврою, хоча говорити про се, що її в лісі стрінуло, ні за що в світі не буде. А скоро до Маври вже також не піде. Мати, як здавалося, чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонеділі вибиралася до неї. Ніби спирати впрост її не спирає, але Тетяна розуміє свою матір без слів добре. Врешті спиняється Тетяна коло колиби і обзирається. Хатина зачинена.

Тетяна надумується хвилину, відтак кличе дзвінким голосом: