Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Станула геть аж вже понижче «Білого каменя», закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.

Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.

– Чекай, я йду! – кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.

Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.

Остаточно опиняється він вже коло неї.

– Туркине! – кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.

– Туркиня, – відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.

– А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! – каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: – Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.

– Мені в цвітах красно, – відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.

Він німіє.

Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.

«Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?» – виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:

– Тепер скажи, чия ти донька?

І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.

– Спитай ще раз… може, й скажу.

– Але попам’ятай, – погрожує, – з Грицем ти не жартуй.

– Я тебе не кликала, – відказує вона. – Іди назад. Я також іду.

В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.

– А ти хто такий? – питає вона, не спускаючи з його очей.

– Я багатирський син, – відповідає він. – Казав вже тобі, на всю гору.