Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Та хіба ти тут завжди живеш?

– Їй де! – відказала нетерпливо. – Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.

– Та замість жінки здибала мене, – додав, злегка усміхнувшися, не спускаючи ні на хвилину ока з її чорних лукуватих брів.

– Об’їдь мене! – обізвалася знов спокійно, з якоюсь потайною просьбою в голосі. – Об’їдь мене.

– Та нащо?

– Бо так.

– Не хочеш мені з дороги уступити? – спитав з покорою в голосі.

– Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, – додала відтак легковажно і уступилася йому сама з дороги.

– Ти хто? – питає він і завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлібляли[65] золотим полиском її красі.

Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на нього.

– З котрого ти села? – питає дальше і приступає до неї, бо бачить, що вона хоче чи не відвертатися, а може, й назад шмигнути в ліс перед ним.

– Стій! – просить і хапає її за руку.

– Чого? – каже вона нетерпливо.

– Скажи, як називаєшся?

– Я Туркиня, – відповідає і впиває свої очі в його чудові, голубі, як небо, що її чимось потрохи мішають.

– Туркиня? – повторює він з зачудуванням, бо ніколи про жодну Туркиню не чував.

– Туркиня, – повторює преспокійно і відвертається, бо не зносить його вигребущого цікавого погляду на собі.

– Пожди, красна Туркине, – каже він і обіймає наче на внутрішній приказ рукою її шию. Вона виховзується з-під його руки і знов підсуває брови вгору.

– Не знаєш мене, а зачіпаєш, – каже сухо і відсуває його спокійним, а заразом відпорним рухом від себе. – Гадаєш – я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.

Він споважнів.