Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Тетяна дише неспокійно, а по лицю матері зсуваються чимраз частіше великі пекучі сльози.

– Твоя, – шепче ледве чутно Тетяна.

– Моя.

Врешті утихло.

Іваниха Дубиха не рухається більше, а дивиться, мов на ангельський образ, на бліде лице своєї нещасної дитини, котра що кілька хвиль то опам’ятовується, то знов блудом думає.

Через кілька довгих, мов убитих, хвиль спокійно…

Іваниха Дубиха схиляється впосліднє над нею і глядить крізь сльози і дрижить.

Спить Тетяна? Так тихо… тихо…

Так. Здається, спить.

Ба ні.

Не спить. Ось вона підносить голову з грудей матері, розкриває великі свої блудні очі і питає знов:

– Що то шумить, мамо?

– То наша ріка.

– Ріка?..

– Так, доньцю. Що над нею наш млин і наша хата стоять.

Тоді Тетяна затулює наново очі і, притискаючись з неописаною ніжністю і довірочністю до грудей матері, усміхнулась і починає півголосом співати:

Гей, на Івана, гей, на Купала… гей, гей, гей!..

Красна дівчина долі шукала – гей, гей, гей!..

– Гей, гей, гей… – повторює мати і хлипає, давиться своїми сльозами. – Гей, гей, гей…

– Долі шукала, – обзивається впосліднє, засипляючи, Тетяна.