Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заєдно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: «Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!» – вона, не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала…

Біжить білою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серці – і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, що щось мусить статися. З нею самою чи з ним – не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досі не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знівечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шаліє щось в її цілком роздразненім вже мізку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Відтак знов виринає, змагається перша її думка, що щось мусить статися. Передусім статися, що б убило те лихо, що убило її щастя. Вона його уб’є. Вона чує, що уб’є. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не знає нічого… Нараз в її голові починає знов путатися. Хто винен? – питає сама себе. – Гриць? Ні, Гриць не винен. Він її любить, ось сказав і Маврі, що любить. Настка винна? Ні. І Настка не винна. І в Настки щастя нема. Її Гриць не так любить. – Нараз застановляється. – А може, і любить? О, любить, любить! – закричало щось кривавим зойком в її душі, перемагає, заглушує все попереднє. – Любить! Інакше би не брав. Любить! – і тут же заливається вона страшним божевільним сміхом…

Відтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Ні, Гриць не винен. Її серце каже, що Гриць не винен. Се щось інше. Се те лихо винно, що в нім заховалося і його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона тото уб’є. Вона… Нараз станула, мов укопана, – закинувши руки позад голови, і роззирається блудними очима по лісі, по верхах дерев… Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? – заблисло питання в її мізку. Хто їй скаже? Ніхто. Бо ніхто не знає. Але вона сама. Га!! – обзивається нараз щось в ній. Вона вже знає. Цвіт папороті їй скаже. Цвіт папороті! Вона знайде цвіт папороті, і він один їй скаже, щоб ніхто не знав, ніхто не чув. Скаже. Хто знайде цвіт папороті, казав їй раз Гриць, той все на світі знає і своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб’є, – шаліє в її мозку, – щоб його нігде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки… Нігде не було. Тоді буде добре.

Але скоро, скоро треба… іти… скоро… щоб не було пізно… і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу…

Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. «Що замикає її уста?» – питала себе сумно. І їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі… Що ще далі буде? Щоб вона, не дай Боже, в тяжку хворобу не впала. Або… або… що ще гірше… аж страшно подумати, – з розуму не зійшла… І так буває.

Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала – мала; се перший раз в житті – грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе – воно повторилося… Від кого потяглося те лихо? – питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею і Тетяниною різниця хіба та, що то з нею скоїлося в пусті, а оце тут, в лісах…

Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе – і вийшла.

Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.

Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої гори і яром, з шумлячим потоком – і ніби зумисне перед її хатиною – станув.

Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.

Мавра молиться до місяця, в нім душею потонула, аз тим і в Тетянинім горі. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калічать. Її серце крається на згадку страшного терпіння бідної зрадженої дівчини, що, не знаючи зла, і його сама ніколи не чинила, – нараз мов з небес в саму безодню упала. І все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душі якась струна жалю і за Грицем. Він сирота, як їй розказував, без матері, батька, підкинена дитина. Годованець. Звідки, що, яких родичів? Він не знав. На призьбі під хатиною господарів в лахмітті знайшли; ніби «в циганськім», як докоряла іноді господиня.

Мавру в спогаді тих слів мов гарячою кров’ю обілляли. Її дитина з-під її боку зникла, а в багатих господарів в третім селі відси в «циганськім лахмітті» на призьбі якась підкинена дитина знайшлася.

– Господи Боже! – зітхає вона і здіймає в якійсь німій муці, молячи, руки вгору і мов божеволіє на думку, що… може… може… може – аж скричало щось в її душі – се її син! Він же такий подібний… до її любка[82] з пусти, а її дитина біла була, Господи Боже, біла! Та ні, ні, се вона ось тут, в тій самітності, та тепер з жалю за Тетяною збожеволіла цілком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна… – обізвалось над усе з болісним зойком її серце… Тетяна розбита. Ним розбита.

Та він – чи винен?

Іноді – оповідав він їй, оправдуючись перед нею за Тетяну – іноді його серце кудись так тягнуло в інші місця, в далечину, на кінець світу, здається, що він був би без упину ішов. Шукав причини, сідав на коня і гнав з дому, щоб лиш іти, зміняти місце. В такій одній тужній, добрій чи лихій годині стрінувся з Тетяною в лісі. Він її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день і ніч, її очі, її чорні брови, її червоний цвіт, чув її сміх і тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодій, в світ навіки втік, якби не була і вона його полюбила. А як полюбила, то вже в лісі сходилися, і все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже він. Хоч застріль його, а він вже такий. І що з ним зробиш?

– Та й ви самі, матінко, – казав їй, – остерігали з карт не любити чорні очі, бо, мовляли: «чорні з синіми в пару не укладаються. Бери такі, як твої, буде доля ясна». І от і в нього воно не укладалося. Мусить Настку брати. І лиш одна та Настка його вкупі держить, любить і прощає, хоча б він і що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, і він її не лишить. Тетяна в своєї матері одна, горя не зазнає, поплаче, посумує, а далі по всім… за другого вийде. Він нею не журиться, хоч йому жаль красної Туркині, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено…

Отаке казав їй, як у нього була – і інше ще.

Дивлячись вперед себе на гори та небо, засіяне зорями, і на місяць, вона гірко усміхнулася. Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..

Думаючи отаке, Мавра, не помітивши сього, майже аж сплакала. Бог знає, як перенесе своє горе бідна дівчина. А її мати? Цілий свій вік за свою дитину молилася, людям добро чинила, її саму від смерті, голоду врятувала, – і обидві вони, мов одна мати, над дівчиною дрижали, сторожили – а прийшлось вкінці – від смутку-горя зберегти не вспіли. От відійшла нині від неї, мов підстрелена, не обізвавшись ні словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемінилася.

І думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною і нічого не годна видумати ні в один бік, ні в другий. Дала б любистків, матригунів Грицеві, щоб його до дівчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зійшла. Одної хвилі говорить, як належиться, а там… знов мов з розуму сходить… А й Гриця їй жаль… Вона Настки, яку він бере, – не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не доріс він щастю злучитися з нею? До кінця її любити? До кінця!! Красою своєю? Він же красний, як той місяць на небі. Іншим чим? Не знає. І вона чує, що не годна тут щось розібрати, і що тут щось плутається, заглушує її, що не для її ума… Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому і чужа, бідна циганка лише, якої він, може, в житті і не згадає більше – їй чомусь жаль Гриця, і ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає.