Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Йому починено, його затроєно! – кричить в один голос до старої Маври. – Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва…

– Тетяна! – кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. – Ось що гріх, що гріх! – стогне і звільняє крок – далі вже не годна…

Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенісся…

Коло Грицевої хати – сум і повага.

Посхилялись старі ґазди всі, що Гриця знали. Посхилялися в смутку і мовчки ждали. Умліває в хаті білолиця Настка, молодиці плачуть. Товариші-хлопці походжують, утираючи сльози. А матері, перешіптуючись, хрестяться і моляться…

Перед хатою лише що скінчилася тяжка, гірка сцена. Циганка Мавра в нечуваній розпуці кидалася вовчицею на старого батька. Він її сина, – заводила, – від неї забрав, підкинув багачам, щоб зазнав ліпшої долі, як циганська, і ось яка доля постигла його в багатстві…

І ніхто не бачив досі такого ридання, такого поведення, як у бідної циганки. Кидалася лицем до землі, роздирала на собі одіж, знімала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Співаючи, ридаючи, заєдно розпачала – аж доки не ув’яла.

Старий Андронаті зразу боронився, а відтак умовк.

Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тіла на свій жебрацький костур – він мовчав. Сам не замітив, як остаточно по голосінні зболілої доньки заслухався в жалібну гру трембіти, що неслась горою недалеко хати.

Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.

Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала – пригадав він собі.

Він тоді стояв рано зі сходом сонця високо на горі сього села і держав білого внука на руках… Держачи отак, глядів в сивій ранішній імлі дитині за долею. Імла не здіймалася. Не бачив він тоді через імлу сонця, але воно було! В його внука була доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за імлою – чому не осягнув її?..

Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.

Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з’явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.

Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.

Може ж, діждеться…

Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам’яніє.

Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Ні. То Мавра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Нараз – що се? Сину Божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Іваниха Дубиха біліє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.

Так. То вона.

Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то – вона.