Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Але вона ще врятує Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона врятує. Коби лиш до неділі, коби лиш по весіллі, вона візьметься до неї, приведе назад до розуму, ладу. В неділю рано-ранесенько під «Білий камінь» піде, зілля накопає, буде пробувати. Зразу самим зіллям потрохи усипляти, відтак примівками, відтак через сім неділь мольбою до нового місяця, доки не успокоїться. А там… з часом вона Гриця забуде і за другого піде.

Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та впорядковуючи різне своє зілля, котре вже від чого, коли нараз чує… щось застукало до її дверей.

Вона прокинулася.

Хто до неї о такій пізній годині? Се вже далі північ. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пішов по милостині до недалекого містечка. А вона тут за скорбними думками та всім своїм зіллям сном припізнилася.

Чи не Тетяна се?

– Хто там? – по звичаю своєї осторожності питає і надслухує.

– То – я! – відказує якийсь голос.

– Тетянка? – питає Мавра і надслухує знов, може, й вона, нещасна, лісом блукала і за світлом до неї добилася.

– Ні! То – я! – відказує знов той голос.

Мавра відчинила.

Перед нею станула дівчина. Висока, молода, в лиці біла-біліська, з заплаканими очима.

Цікаво придивляється їй Мавра, і її переймає при виді цієї дівчини прикре почуття.

– Тобі що, доньцю, о такій пізній годині? – питає. – Тепер далі північ. Але сідай – ось тут. Твої очі плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай іде до Маври, – говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує.

– О, рятуйте, мамцю! – кличе дівчина з розпукою і падає на лаву. – Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! – і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. – Царю ти небесний – чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то… вона… вона!! – і, не докінчивши, знову гірко заридала.

– Цить же, доньцю, цить же, – вспокоювала Мавра і піднімає дівчину догори. – Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.

– Я, Настка, Грицева суджена! – кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. – Йому починено. Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз прийде, а далі вмовк…

– Грицева наречена? – скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.

– Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в неділю, мамцю, наше весілля…

– Грицю! – скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. – Сину!!! Сину ти мій, сину! Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь!! – Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу[83] перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали…

Біжить стара Мавра під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, і туй-туй паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.