Розділ «Людина Повість з жіночого життя»

– Який нині чудовий вечір, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Начеб для тебе Бог наказав супокій, щоб ти його міг подивляти ще востаннє в цілій супокійній красі!

– З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останній вечір. А все ж таки, – додав він трохи згодом, – мішається із сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу від’їжджати від тебе, і то на два роки!

Її пройняла легка дрож, і вона з нервовим поспіхом сховала золоті коси глибше під хустку і, пригорнувшись ближче до нього, мовчала…

Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона видалася йому блідою.

– Ти не кажеш, Олено, нічого? – питав він стиха.

– Не можу говорити, Стефане… Буду тобі писати.

– Однак я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини!

– Може, тобі зложити присягу вічної любові й вірності? – питала вона його з вимушеним усміхом.

– Ні. В присяги не вірю. Ти се знаєш. Вірю лише в силу любові. А ти ж мене любиш… ти! – сказав він з утіхою, з трепещучим щастям в голосі. – Скажи! Я хотів би ще раз се почути!

– Люблю! – сказала вона, майже сміючись.

– З першої хвилини? – питав він в недовірчивім тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.

– Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей, не боявся ніколи і нічого.

– А з другої хвилини?

– З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував безвзглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…

– А з третьої, рибчино?

– З третьої… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартівливо. – Пощо казати? Щоб ще став зарозумілий, як другі, що далі вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони мені всі збридли!!

– А з четвертої?

Вона сміялася тихенько.

– Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що, пардон, не обертав ти себе в якусь модну мавпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мій «пан і король» між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у відповідній хвилі прискакувати до дам з плащем і рукавичками. Наче справдішній московський медвідь!

Обоє сміялися.