Розділ «Людина Повість з жіночого життя»

А та, кивнувши головою, усміхнулась двозначно.

Олена справді заховалась на хвилю в одинокім тихім кутку, який їй ще лишився.

В білій довгій сукні, в довгім, аж до землі спливаючім серпанку стояла тут, зайнята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими, нервово дрижачими пальцями. Тепер взяла до рук останній. Сей легший, як інші, і, здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрижав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло.

«Лише раз, в останній раз!» – подумала і розгорнула письмо.

Тут стояли великими буквами олівцем написані слова:

«Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, і не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а позаяк мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то і хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоби ти була тут, тримала руку на чолі – твою легеньку малу руку… тоді і не боліла б вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… Бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б, певно, усього пробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний: ти б се інакше робила, як ми, лікарі, і воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою – а потому Великдень! Я все відкладаю на Великдень… душа така повна, ти мене знаєш… так, але, лежачи, писати утомився…»

Се були послідні слова Стефана, писані до неї. Василь їх послав до неї.

Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла вона письмо до уст і подерла його на дрібні кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до отвореного вікна і, спершись, закрила лице руками…

До неї вгору доходив упоюючий запах лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумить одностайно чудні тихі слова…

Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один візок заїхав, немов гонений, на подвір’я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх… Чого вона ослабає? Чого дрижать ноги під нею? Чимраз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує два-три ступні старих сходів, спішить до її покою.

Її очі спинились тривожно на дверях… він зараз увійде. Ісусе Христе! Їй бринить щось в ушах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її – одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи його? Адже вона винувата! Сама, саміська вона… І чим вона оправдається? Що вона людина?..

Вона заллялась несамовито сміхом.

…Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немовби просила рятунку.

Він підвів її і притис до грудей.

– Ха-ха-ха! Ти плачещ, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!..

1891. Село Димка на Буковині