Розділ «Людина Повість з жіночого життя»

– Що ж мені діяти, дорога пані докторова? – питала вона стиха.

– Що? Попросту книжки забрати і читання хоробливих авторів раз назавсіди заборонити!

– Сього я не можу вчинити Олені, не можу! Щодо заборони, то забороняю, і як ще; але книжки забирати… того я справді не можу, пані докторова!!

Тут виринула перед її душею висока стать молодої дівчини з сніжно-білим обличчям та супокійними, лагідними очима…

– І що ж вона таке, що ви супроти неї такі безсильні?

– Що? «Мамо, – каже, – дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрі навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди, немов світла сонячного, затоптують своєвільно людські права…»

Такі і тим подібні хвилі переживала пані радникова. На жаль, ся дівчина уміла все її супокійну душу виводити з рівноваги, як-небудь вона за кожний раз по таких бесідах (з болем і лютістю заразом) висказувала їй свої думки. Се ніколи не помагало. Наче тінь, підіймалася за старшою сестрою й Ірина, і, терпелива та лагідна, якою завсіди бувала, вміла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати пані радникову, і гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них і один молодий чоловік, медик, Стефан Лієвич. Повернувши з-за границі на ферії[8] додому, заходив він у дім пана радника та затроював життя пані радниковій…

Чого вже він не оповідав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначеб апостол правди витав між ними та розказував про все блаженство небес. Оповідав, приміром, про студіюючих жінок і інших, тим подібних; говорив, що багато з них здає екзамен з найлуччим успіхом, а раз оповідав (то се уже брехав, як собака), що декотрі з професорів поженились-таки із своїми студентками! І багато, багато чудного розказував ще…

– Емансипація жіноча в Швейцарії або і в інших поступових краях – се точка, давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жінки остались ще так позаду за другими народами, не те що не журяться самі про се, щоби здобути собі рівноправність із мужчинами, але вважають її якоюсь химерою. Заграбавшись між свої чотири стіни, не завдають вони собі навіть настільки праці, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою очиститись з перестарілих, дурних, просто смішних пересудів. А про якусь основну освіту, про розуміння природознавства та матеріалістичної філософії нема вже й бесіди. Освоєні поверхово з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвітньої історії, думають, що вони справді доволі озброєні супроти вимог життя. І вони задумують з горсткою того наукового краму при невідраднім положенні, яке тепер займають в суспільності, вести боротьбу о існування! – Тут і розсміявся він. – Аж розпука бере, – говорив він раз, наколи Олена з блідавим лицем і широко отвореними очима прислухувалась його словам, – коли подумаєш, в якім глибокім сні остаються ще нині жінки, як мало журяться про свою самостійність!..

– Вони тому не винні, Лієвичу, – перебивала тоді, боронячи, Олена. – Се лиш наслідки нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати, знати пристоїть мужчині, а жінці має воно служити за оздобу!

– Се дійсно так, дійсно, наслідки пересудів і темноти; однак, наколи яка женщина підійметься і, щиро беручись за діло, старається збудити сонну сестру, чому кидаються на неї, неначеб вона торкала їх огняними кліщами? Чому, приміром, ганять вас, Олено, наколи ви їм висказуєте свої просвічені, здорові погляди? Се є, власне, те, чого я жінкам не можу простити. Щодо решти, то вони справді не винні. Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони малолітніми; однак і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожна по можності, відповідно до обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути!! Се – знання, Олено!

Так говорив він часто, а часом ще більше. А пані радникова знала, що всі ті «об’ясняючі» розмови відносились до неї, бо вона поборювала ту модну божевільну й деморалізуючу хоробу на кожнім кроці. Для того й ненавиділа вона його з цілої душі, всіма нервами її величезного материнського серця! Для Германа-Євгена-Сидора не мав він ніколи приємного погляду ані доброго слова. Він важився прибирати позицію й манери ментора, неначеб вона його о се коли-небудь просила або її чоловік, радник, хоч би одним звучечком! Нечемний!.. Із своєю великанською постаттю, густою русою гривою видавався він наче фірман біля ніжної, граціозної фігурки Германа-Євгена-Сидора…

Одного разу роззухвалився навіть він до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосіб літанію[9]. Вона лиш припадком зачула останні слова плебейської проповіді, й то, власне, коли вступала в малі офіцини[10], в котрих мешкав хлопець, але забути їх вона ніколи не зможе!

– Наколи б я мав вас у руках; ви, нікчемний, з глибини душі зненавиджений хлопче, – сичав він, – може, й удалось би мені вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до згуби! Тепер…

– Ви не маєте мені нічого розказувати, нічого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор. – Зрештою йду зараз до Олени і розкажу їй, як чемно уміє говорити апостол жіночий.

– Безвстиднику! – закипів молодий чоловік. – Зрештою йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого брата, котрий їй і без того наводить безсонні ночі.

З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кожній нагоді зрозуміти, що його присутність їй ненависна; а він (наколи вже йому надто було) блід, однак мовчав, чого вона ніколи зрозуміти не могла, і – з’являвся наново…

Так зітхала пані радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубні химери своїх доньок. Могла, однак, говорити і думати, що хотіла; могла невтомимо нагадувати донькам границі жіночого світогляду, – все було надармо. Вони оставалися уперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало донькам ц.-к. радника лісового…

Був пізній ясний вечір і вже по Великодніх святах. Мале містечко утихло, і виразно було чути шум гірської ріки, що прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох сторонах підіймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхів’я, освічене магічним світлом місячним, викликувало чудні тужливі чуття в людській груді…

З одної малої незначної хатини вийшли Олена і Лієвич. Вона довірчиво сперлась на його рамено, і обоє звернули в одну з тихих улиць.