Розділ «Людина Повість з жіночого життя»

– Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть останні, котрих у такі справи втаємничується…

– Любила його?

– Авжеж! Обопільно. Він від’їхав, як і те тобі відомо, на два роки з дому, щоб студії покінчити, щоби вернути зовсім «готовим»; тоді й мали свої заручини оповісти, а там і побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу і помер, бідачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?

Радник не знаходив слів, щоб виразити своє зачудування, аж по якійсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:

– А я об тім нічого не знав! Правда, він бував часто в моїм домі, вештався чимало біля неї, однак ніколи не приходило мені щось подібного на думку. А вона… і се ж подяка за мою любов? – кликнув огірчений. – За мої батьківські старання? Ох, як се болить, болить! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!..

– Успокійся лиш, чоловіче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоби своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність, і гарячка до крайності підтинала її сили. Вона несказанно багато терпіла, і то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, мені сказати, – питався я, – що більше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровіші з цілої родини».

«Чи се мусить бути, пане докторе?» – спитала вона.

«Авжеж, дитинко; се задля вас самих».

На те й розповіла дрижачими устами, розповіла мені цілу історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! – тут і замовк нараз.

– І що ж далі, докторе? – питав радник пригнетеним голосом.

– Нічо. Просила лиш, щоб я об тім нікому нічого не згадував, а з нею самою також про те більше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, відповіла: «Нащо?»

«А так собі, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz».[17]

Вона похитала головою.

«Ні, пане докторе; перше треба мені самій перемогти горе; як довго воно в груді лютує, ніхто мені не поможе».

– Вона, Епамінондасе, одна з тих, котрі самі з собою справляються.

Радник лиш зітхнув.

– Якби вона була хлопцем, – почав наново лікар, – були би з неї і вийшли люди. А так жінка… що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?

– Ох, доленько моя! – застогнав радник. – Як же ти мене гірко навістила, мене і моїх безвинних дітей! Тепер же я розумію, чому вона за К. вийти не може.

– Ну, щодо сього питання, то спробуємо ще, – відповів доктор. – Супроти отрути вживається також отрута. Як віддасться, так затреться все горе, вся гризота. Таких випадків маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слізьми заливатись… може, навіть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумніватись, однак чи ж для того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в світі удруге ні вдівці, ні вдовиці?

– Ах, розуміється, що женяться!