Розділ восьмий

Вовчий зуб Мокій закопав за куренем і довго розглядав хрестика, а тоді показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той – ляський, ще й порадили Сироватці про всяк випадок вихрестити сестринця в січовій церкві. Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокієві гроші, гуртом нарекли хлопця Перехрестом. Але ніхто не дорікнув Мокієві зайвим ротом. Мокій аргатував понад Самарою, тягав волоки по лиманах – не цурався ніякої роботи. Лаврін, звичайно, того не знав, ріс чужий та далекий, ходив пустопаш, як і інші січові замурзяки. Що вище підводився од землі, то дужче ставав схожий на батька. Це вже помічали й зовсім сторонні люди. Може, через те, коли дивився на нього, Мокієві тепліло в серці й десь на самім вершечку думки крутилися м’які, ласкаві слова. Він так ніколи й не відважився сказати їх синові. Або ж попестити хлопця, посадовити собі на коліна. А так хотілося. Признатися ж, що Лаврін йому син, ніяк не міг. Навіть боявся, що той втече від нього. Та й як сказати про те? Розповісти все про матір? Й перекаламутити Лаврінові душу… Мати в його пам’яті лишалася доброю, хворою, він згадував її не інакше, як із сердечною тугою. Собі на подив, Мокій зараз не почував ні гніву, ні образи на Мавру. Іноді думав про те, як зустрінеться з Маврою там… де зустрічаються всі. Спершу має зустрітися з матір’ю. Це буде світла, ясна стріча. Він пам’ятає її молодою, міцною, в білому очіпку. Мати тіпала в ставку коноплі, застудилася й за три дні згоріла в пропасниці.

І з Маврою він зустрінеться… І розкаже все, що тоді коїлося в його серці. Він давно простив її, але не знав, чи простила його вона. Хіба ж її вина, що так сталося? Ковтнула з чужої руки ложку солодощів й мала до кінця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лавріна, й він, нехай поки що, хоч думкою, не самотній. Проте як об’явитися Лаврінові, не знав. Ті думки тривожили його щодалі дужче й дужче. Не казати Лаврінові нічого?.. Назватися батьком – і квит. Тоді чого не навідався жодного разу? Який же, сказати по правді, ти в дідька батько? Й Сироватка вирішив дочекатися, поки Лаврін виросте, а тоді вже якось об’явитись…

Син тягнувся до товариства, до отамана, який полюбив його щиро, брав із собою в Чигирин, Черкаси. Сироватці скніло серце ревністю, але супроти не ставав. Нехай, зважив розумом, набирається од кошового житейської й військової мудрості. А щоб коли не схибити, щоб одірвати од себе ті болісні мордування, поїхав сюди, в зелену пустелю. «Біда біду перебуде», – сказав сам собі. Диво, не одірвав. З роками, в самотині, вони ніби взялися струпом. Почував свою самотність, як ніхто в світі. То так: є товариство, є курені, є військо, одначе насправді кожна людина самотня, як тополя в степу. Лягає під ту тополю козак і не лишає по собі нічого. Може, спом’януть, коли ділитимуть нужденний скарб, або при чарці. Молодий думає, що він – золота нитка в шитві. Витягни її – й шитво розпадеться. То зовсім не так. Кожна людина – піщина у високій горі. Забери одну – на горі не позначиться.

Тепер часто думав: він у світі не самотній. Картав себе, що так довго не одкрився Лаврінові. Далі не критиметься. Ось зустріне й скаже.

Йому якось дивно, щемко потеплішало в серці, і він розчулився. А тоді майнула думка: чи не буде Лаврін соромитися такого батька? А чого йому соромитися? Що не в кармазині та кабарзі? Зате в шані. Мокія і таких, як Мокій, товариство шанує. Ну, в корчмі братчики трохи підкепковують («це ті, що на Великдень христосуються вареними раками»), зате в курені Мокій сидить поруч курінного, а в церкві стоїть біля самого криласу.

Він усоте чи втисячне переповідав у думці своє зізнання Лаврінові. І щоразу додавав якісь нові слова. Й почував, як вони усе м’якшають, теплішають. Він їх трохи соромився, але й не міг од них відмовитись. Вони тримали його на світі. Звичайно, з Лавріном у них буде козацька розмова. Він скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак мусимо матися. (Сироватка розумів, що звикання буде для обох, надто для Лавріна, довгим і непростим. І вірив, що справжня приязнь, а може, й любов до сина прийде з часом.) А тепер вони сядуть удвох та поміркують над Лавріновою долею. Аби не була такою й синові, як йому. Гралася ним увесь вік, мов вітер пір’їною, кидала то в багно, то в сніг, то під палюче сонце.

Може, нехай їде на лівий берег? А то звікує свій вік бурлакою. Можна б на башлівці попросити в товариства землі, але яка то земля, вона не твоя, а січова, кожного року проси нового ярлика, та й така вона, як гаряча сковорідка. Сьогодні засіяв поле, а завтра ординці столочили його кіньми, а твою голову настромили на кілок у плоті. У Сироватки у Військовій Скарбниці заховано сорок талярів. Настарав за життя. Що ж, для початку вистачить. А там молоді прироблять. Та й Мокій не сидітиме склавши руки. «Я, сину, за двох робитиму». Й це несподіване, проказане в думці слово «сину» озивається в серці гарячим трепетом. Він довго не може заспокоїтись, те «сину» ходить у ньому мукою. Врешті Мокій знову вертається думкою до вимріяного обійстя. Й бачить сина заможним господарем, а себе щасливим, обсипаним онуками дідом. Виходять вони з Лавріном на лан, а лан той – їхній. Жито ще не дозріло, але вже вибуяло, стоїть прозелене, високе. Сивіє на овиді хмара, вітер студить з-під неї, й біжать по полю круті, аж чорні, хвилі. У хвилях у житі якась таїна, глибока бентежність – здається, під хвилями щось ховається, здається, в них зачаїлася вся земна сила. А хазяїнові неважко прикинути, що прикотять йому на жнива ті хвилі. Земля! Боже, скільки її перед ним, мабуть, оце і є найбільше в світі поле – козацьке. Нема йому кінця-краю, не знало воно ніколи плуга, а могло б прогодувати тисячі тисяч таких, як він. А йому небагато й треба, кілька десятин поля та ще город, щоб отут – латка проса, отут – мак, і щоб мак не по всьому городу, а плисом, а попід межею – соняшники. Щоб пройшов межею – і вони вклонилися.

Аж сльози приступили Сироватці до очей. Та нараз чомусь знову сплив на думку недовірок Казановський, і похмарніло на душі. Того Казановського нема, але є інші.

Лиха не поменшало. А цього літа його намоталося тугий клубок. З Криму орда, з моря султан обложили Україну сарановою тучею. Достоту од такої тучі в давні дні погинули Мокієві батько, два брати й сестра. Обчухрали вороги рід, як буря зелений молодий ліс. Він – останній його пагін. Щастя, що є Лаврін. Важкі рубці запеклися на Мокієвій душі, щеміли на бойовиська. По них і пам’ятав минуле. І Драбинівку, й Казановського, й Мавру. Так, пам’ятав і її. Давно перебродила кров, переказилася плоть, але всі жінки, які приходили до нього в снах, були Маврами. Мав же він на своєму віку ще один перелюб, і була та вдова, Хівря, й станом вдатна, й тілом гаряча, а от в пам’ять приходила тільки Мавра. Немов кара господня, немов покута за якісь гріхи.

Зненацька по той бік болота пролунав гучно тупіт диких коней, окреслив у пітьмі дугу, подаленів у бік Дніпра. Тупіт обірвав Сироватчині думки. Сироватка підвівся од погаслого багаття, прочинив у землянку очеретяні двері, став на коліна, щоб сотворити вечірню молитву. Свічки не світив, бо мав тільки невеликий огарок на свято, однак бачив лик Богородиці й так, пам’яттю. Та він, либонь, у пам’яті тільки й зберігся, бо зчорнів і став як земля. Сироватка тому не дивувався: звісно – Богородиця, вічна тружениця. Та ще цілий кіш запорозький прийняла в заступництво.

«Вірую в єдиного Бога Ісуса Христа, сина Божого, отверзи очі твоя, Боже наш, і внемли молящомуся тобі. Вірую в тебе і припадаю до стоп твоїх, заступнице наша, Пресвята Богородице, – шепотів Сироватка слова молитви. – Сповідаю тобі всі гріхи мої, очисти душу мою од гріхів давніх, і нинішніх, і од тих, яких ще не содіяв. Не обділи своєю ласкою, Пресвята Богородице, пошли сина на повиданіє і наповни його серце синівською любов’ю. Не полишай довжників наших, бо вони не полишають нас і норовлять пожаковать, де тільки можна. З високої могили гукаю до тебе, Богородице, почуй голос мій! На тебе вповаю, спаси люд мій від ворогів, бо піднялися вони, загострили меча і хочуть понищити синів твоїх. Встань у гніві своєму, вознесись проти них, щоб повернули вони назад і, спіткнувшись, погинули перед лицем твоїм. Веди мене, Богородице, правдою своєю супроти ворогів роду християнського, заслони від страху серце моє, щоб не боявся і тисяч ворогів, коли постануть перед зором моїм. Суди правду сиротині і бідному, тому, хто сіє хліб і шаблею боронить його та віру святу».

Сироватка, хоч плутав слова Святого письма з власними вимислами, творив молитву щиро й врочисто, в цю мить він почував за своїми плечима Дике Поле, і Великий Луг, і всю Україну. Вона розпросталась могутніми крилами – лівим і правим берегами – й підносила його, аж ставало терпко й безсмертно на душі. За неї, за своїх тата й матір, за Лавріна гибів у цій безстінній тюрмі, за неї щодень і щогодини важив життям. Пощо воно без неї?! Ситий кусень і солодка чарка – то тільки таким, як Казан-Казановський. Бо ж зроду не встав на світанні й не послухав жайворонка, не викопав у лузі криниці. Йому не обсипала цвітом голову вишня й не запах уві сні канупер. Жайворонків бачив на сковороді, вишні – на тарелі, замість води солодив душу вином. «Чого таким і ходити по нашій землі, – шепотів далі Мокій Сироватка, – й толочити наш чистий ряст! Ізбави нас од них Пресвята Богородице, покрий своїм святим покровом чесні голови козачі. На небесах, на землі твори волю свою, заступи нас од кривди панської, лядської, ханської, султанської і всякої іншої. А я допоможу тобі своєю шаблею…»

Молитву перетнув голосний тупіт. Табун вертався од лиману. На мить тупіт притих, а тоді зафоркали коні, зачавкотіло болото, заплюскотіла вода. Сироватка хотів творити молитву далі, але кінські копита розтинали думку. «Чому коні не пили на лимані? – враз майнула нова. – Чому прийшли сюди, на болото? І вчора, й позавчора… Що їх відлякує там? Ведмідь, рись? О цій порі тарпани їх не бояться. Та й лиман великий… Качки та гуси теж не сідають на лиман… Вчора кружляли весь день, залітали аж сюди…»

Так і не скінчивши молитви, потягнув у кугу. Ліг на очеретяну примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темряві тонко дзвенів комар, Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його долонею. Спробував знову думати про Лавріна – не думалося. Він міг лежати отако годинами – без жодної мислі, в тихому спокої, і степ повільно перепливав через нього. А може, він через степ. Думка знову закружляла довкола табуна тарпанів. Скільки разів подавали вони йому знак! Помчали дикі коні од Кам’яного Затона, – певне, наполохали їх ординці. Од вовка, од ведмедя вони не втікають далеко. Чому коні не пили в лимані? Ця думка скрутила мозок, мов тугою удавкою. Почував – тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкриє, то шкодуватиме весь вік. Сперся на лікті. Рішення сплинуло враз: йти до лиману. Отак просто встати й піти. Навпрошки – зовсім недалеко. Верст вісім-десять. До світанку вернеться.

Озброївшись кривим турецьким кинджалом і пістолем, вирушив у путь. Рушниці не брав – завелика. Звірину можна одлякати випалом з пістоля, йшов на козацькі лампади – Стожари, пильнуючи, аби вони весь час світили з правої руки. Темінь стояла довкола м’яка, духмяна од вечірніх трав, він провалювався в неї, немов у вистелену сіном яму. Сичала попід руками тирса, потріскувало сухе галуззя, розсипало Сироватці по тілу терпкі, моторошні іскри. Фуркнула з-під ніг якась птаха, закричала пронизливо, аж серце захололо, впала в трави. Часом Сироватці здавалося, що він ось-ось наткнеться на щось м’яке й волохате, що воно розчепірить пазурі й увіп’ється йому в ребра. Він не боявся степу, вдень прозирав його з могили до дна, бувало, доводилося ходити по ньому і вночі, але ще ніколи степ не огортав його так задушливо й підступно м’яко. Мокій не одводив очей од зір, і не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в їхньому мерехтінні почував якесь заспокоєння. Вони вже перегоріли за ніч, вичахли, біліли в небесній імлі, неначе жарини в попелі. Місяць і далі блукав понад обрієм, його заступили хмари.

Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив у травах, неначе в хвилях ріки. Плив і плив, і небо розгойдувалося від тієї плавби, й зорі зривалися з небозводу, падали в темні типчаки. Терпко пах пастернак (Сироватка знав, що зайшов у долинку), типчак здиблювався, як шерсть на вовчій шиї. Темними кучугурами вставали попереду зарості заячого холодку. А потім в обличчя бив запах козельців (Сироватка знав, що виходить на горб), смолокіс змією шипів під ногами. Шелестів татарський шабельник, слався м’яко та піняво лисохвіст – Мокій зрозумів, що наближається до лиману.

Опівночі оминав давнє городище, пробирався попід руїнами валу. Се було страшне місце. Тут найчастіше ділили між собою полон татари, звідси правили викуп. Обложені невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися за старим валом. І мали дві втечі – степом та водою.

На валах було порожньо. На руїнах городища не чулося жодного згуку. Тільки глухо попугикував сич, ніби дмухав у гниле дупло. Люблять це місце орли й пугачі. Недарма так густо засліджені при версі білим послідом чорні стіни. Мокій зараз бачив їх проти серпика місяця, що виплив з-за ріденьких хмар. Моторошно біля цих руїн козакові. Душа наче кригою взялася, торкнися – задзвенить од страху. Сам приніс шкуру на турецьке базарище, бери, басурмане, натягай на барабан. Але цілою з нього її не стягнуть. Басурмана він боїться менше, ніж нечистого. На цій стіні того бачать дуже часто. У різній він буває подобі – то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при боці і зі списом на плечі. Походжає, зирить у степ. А перехрести його праведною рукою – враз обернеться в крука й полетить з крекотом понад лиманом.

Про всяк випадок Сироватка перехрестив місце, звідки пугикав сич (самого його не бачив), й потягнув далі. Нарешті добувся до води й зачаївся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь і ляк, що обійняв біля городища. Роззирався на всі боки. Темінь стояла й чорне безгоміння. На притемненій воді виблискували зорі, але їхнє світло не сягало вглиб, а мовби одбивалося од поверхні. Вода була тепла – Сироватка почував те лицем. Тут і там на ній з’являлися маленькі кола – розходилися тихо, без сплеску – риба ловила мітлицю, що сідала на плесо. Найбільше тих кіл – у ліву од Сироватки руку, під ситнягами, що стали стіною біля берега. Проплив попід кугою вуж, його не було видно, тільки по воді пролягла темна змійка, просвистіли над головою качині крила, і почувся сплеск і майже водночас голосне, сполохане «ках». Не випускав з уваги жодного сплеску, жодного повіву вітру. Дозорець мусить бути пильним і завбачливим. Пригадалося, як років шість тому толочили козаки траву понад Дністром; Сірко заїхав у очерет і побачив купу колод. Ясна річ, колоди – для мосту, для великої переправи, бо незначні річки татари переходять бродом. Отак було викрито басурманський намір на широко задуману війну.

Мокій Сироватка сидів на невеликому мисику під вербами, що розбрелися по березі од нього в правий бік, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островів. На плесах і далі лежала тиша. Тнули комарі. Сироватка терпів і вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що він тут побачить! Татарського шайтана на городищі? Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свій вибулькне з води, Мокію мало радості. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б’ються навкулачки. Може, з того пішла й примовка – чорти навкулачки б’ються. А ще січові діди розповідають: ховався якось в озері, в очереті, від татарви козак, а неподалік від нього виплив з-під води нечистий, пройняло його холодом у ямі – й чхнув на все плесо. «На здоров’я!» – сказав козак, і тоді рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволік за собою до сомів. Підвела козака власна делікатність. Підводить увесь вік. Те Мокій затямив гаразд. І через те сидить над темною водою тихо, безшелесно. Все-таки невідомо, який дідько мотається в цих очеретяних нетрях.