Розділ п’ятнадцятий

Закинули в цюпу Сироватку в понеділок, а в четвер вивели й погнали на роботу – в фортеці чистили колодязь, і не вистачало рук для живого ланцюжка, по якому передавали відро. Колодязь – в західній чотирикутній вежі, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходів і прямовисна залізна драбина. Мокія, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий злом, нижче від нього на металевій драбині висіло тільки двоє людей. Хто вже були ті – вбивці, богоосквернителі? Він бачив тільки круті плечі й поголену, без шапки, голову того, що теліпався ближче, підтримував відро, котре набирав той, що висів під ним. Внизу, в колодязі, горів олійний ліхтар, а сходи тонули в мороці, відро передавали з рук у руки навпомацки. Слабенькі відсвіти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од нього. Ті ноги були взуті в тупоносі чоботи, не нові, але посоюжені, добре вшиті, підбиті товстими підметками з волової шкіри. Вони часто ковзали – надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена. Мокій боявся, що тупоносі чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з їхнім володарем на дно. Сходинка під Сироватчиними ногами теж була поруйнована, розбита, але так, що він стояв у ямці й мав гарне опертя.

Намацавши під ногами чималий плаский камінчик, Мокій підняв його й підклав під посоюжений чобіт над своєю головою. Його старання миттю поцінували: згори впало басовите речне «дякую».

Володар посоюжених чобіт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од нього, мабуть, вони були приятелями або сиділи в одній цюпі.

Коли в’язні вичерпали воду, робота пішла повільніше: ті, в колодязі, визбирували на дні та вкидали у відра каміння, вигрібали глей. Можна було б і присісти, але зі східців скрапувала вода: по тому одежа пристане до тіла й закоцюбнеш зовсім. А ті, що були вище за нього, поприсідали. Мокій вже призвичаївся до темряви й трохи бачив їх. Вони згадували якогось Кирика, якогось воза, обіцяли, якщо їх випустять звідси, побити на Кирикових ребрах усі спиці, а тоді той, що в посоюжених чоботях, прогудів:

– Ну й робота, Василю, випала нам сьогодні. Це гірше, ніж дах на вежах латати.

На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:

– Там теж… Того й сподівайся – зірвешся та хряснеш о камінь.

– Однаково там краще, – заперечив Сироватчин сусіда.

– А порохову… не будете перекривати? – Мокій намагався вкласти в свій голос якомога більше байдужості, однак відчув, що голос йому затремтів.

– Мали сьогодні. Значся, тепер завтра, – сказав Василь.

Знову засмикали за мотузок, і Сироватка потягнув відро. Коли воно поминуло перші марші сходів, Мокій знову задер угору обличчя й запитав якомога тихіше:

– А який вам дають струмент?

– Який належить, – здивовано одказав сусіда. – Молоток, долото, свердло.

Відро промандрувало ще тричі, поки Сироватка одважився на прохання:

– Слухайте, хлопці… Розцвяхуйте крайню од західної стіни дошку.

Відро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стіну, й так само брязнув зверху голос:

– Тю на тебе, чоловіче. Та нам за це…

– Ніхто того не знатиме… В тій вежі тільки я… там темно… Я її назад покладу. А вам… осьдечки…

Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров під коліном латку. Там лежали приховані на найкрутіший випадок два золотих алтини. Мокій поторсав за ногу сусіда, намацав у темряві його руку й вклав у неї гроші:

– Оце всі… Мав би більше, хрест святий, не пожалів би.