Розділ п’ятнадцятий

– Засуви в твоєму ванькирчику міцні?

Він знав: коли у корчмі мало приїжджих, Хотина спить у покої для багатших гостей поруч з великою кімнатою, де сплять всі інші постояльці. Нині постояльців було лише троє.

Хотина трохи спантеличилася, але відказала жартівливо:

– Для доброго козака – засуви не завада.

– Коли б то йшлося про козаків, – пробурмотів Лаврін. – Замикайся добре. А ліпше лягай з матір’ю.

Хотина мить подумала, а потім усміхнулася й знизала плечима:

– Ну й козаки тепер пішли. Самі відсилають дівчат до матерів.

Лягаючи спати, Лаврін поклав біля себе два пістолі й ножа. Пістолі перевірив, підсипав свіжого пороху. Двері комірчини зачинив не зовсім, залишив щілину. Лежав на сіні, слухав, як засинає село. Десь ліниво перебріхувалися собаки, десь не знати чого кукурікнув півень, у стрісі комірчини вовтузилися горобці. Щось їм заважало спати. У верхньому кутку щілини миготіла зеленава зірка, здавалося, то шипить на ковадлі й порскає окалиною розжарений вухналь. Лаврін виглянув у двері – і в корчмі, й на подвір’ї було тихо. Над хатою червонів місяць, він був на ущербі й скидався на паляницю з відтятим окрайцем. І ще кілька разів виглядав з комірчини Лаврін, а тоді задумався – знову ж таки про все тутешнє: про жнива, про Хотину, про Захарка – та й незчувся, як задрімав.

Прокинувся не знати від чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким і гострим. Розчумався й зрозумів, що його вколола не гостра спиця, а голос. Тонкий голос – скрик. Він повторився, і Лаврін намацав у темряві ножа та пістолі. Ножа заткнув за пояс, пістолі взяв у руки. Обережно прочинив двері й сторопів. Посеред двору стояв запряжений паровицею віз. Як же він, Лаврін, міцно спав. Місяць вже сховався за верби, але зорі густо всипали небо, їхнього світла вистачало, аби побачити постать, яка припала до гнуздечки, а також прочинені двері кімнати для проїжджих. Гаятися було годі. Ступаючи босими ногами по холодному споришу, Лаврін нечутно підкрався до постаті, яка тримала коні, притулив до спини пістоля й сказав:

– Не ворушися. Ворухнешся – вб’ю. Пусти гнуздечки і йди до комори.

Якусь мить тривала тиша, далі дзвенькнули кільця на гнуздечках, той опустив руки.

– Йди!

Цівкою пістоля чув крізь жупан, як тремтить зловороже тіло. Пістолем він запхав козака до комори й засунув у прибой залізну притику. По тому швидко пішов до корчми. Звідти долітали глухі удари, скрип і скрики. Лаврін знав: ні Хотина, ні її скрики не годні вирватись із ванькирчика. Вікна там, як і в інших кімнатах, міцні, дубові. Лиховісники ламали двері або намагалися скинути їх із завіс. Лаврін ступив у чорний отвір дверей. В цей час знову почувся іржавий скрип, далі – короткий передих, сопіння і лайка крізь стиснуті зуби, й знову скрип, і Хотинин лемент за дверима.

– Зрушилися, – мовив запалений задухою голос. – Підваж ще раз.

В кімнаті смерділо прокислим пивом і потом, у вікно сліпо билася потривожена муха-дзизуха.

Лаврін став так, щоб на нього не падало світло з вікна, і голосно мовив:

– Стій на місці!

Біля дверей вуркнуло – вуркнув з несподіванки котрийсь із нападників, відтак упала глуха, сповнена смертельної загрози тиша.

– Йдіть пріч. Інакше – стрілятиму! – гукнув Лаврін і переступив крок праворуч. Гаряче повітря колихнулося біля самих його грудей. Сокира ввігналася в стіну. Лаврін уже призвичаївся до темряви і стрельнув у одну з тіней, цілився трохи вниз. Почувся скрик, стогін і лайка, якесь шамрання, якесь вовтузіння і знову скрик, схожий на вовче виття. Лаврін присів у запіллі.

– Вдруге влучу в голову, – пообіцяв він. – Не промахнуся.