Розділ тринадцятий

– Покинув, бо хочу більшої правди. Земної. Промовляють усі красно, повчають мудро. Щоправда, не скажу поганого про свого вчителя: сам він також живе правдою. Але правда його книжна. Нею можуть жити одиниці. А люд наш увесь?..

– Отой ратай?

– Так. Для чого живуть вони?..

– То Божа справа.

– І Божа, й наша. Народ б’ється-б’ється…

– І лишається в нужді і в темноті.

– А всі інші народи? Наш гірший чи кращий? Тоді чого йому судилася така доля? Чому не може зітхнути на повні груди?

– Усілякий він, – понуро кидає Ждан і одразу підводить голову. – Але є серед них кращі. Є лицарі справжні, вони там. – І махнув рукою.

– Не вимахуй руками, бо на нас оглядаються. Де – там?

– За порогами. У мене там брат рідний писарем служить. У самого кошового Сірка.

– Хто такий Сірко?

– Не знаєш?

– Знаю. Розкажи більше.

– Лицар на всю Україну. Нею однією болить його серце, їй одній служить. Був би паном великим, якби захотів.

– Чого ж не йдеш туди? – запитую.

Ждан червоніє.

– Бо я… збираюся одружуватись. Є в мене на мислі дівчина.

Я мовчу, думаю.

– Отож-то й воно… Дівчина, жона, діти… Без них і воля не воля. А може, я й помиляюся. Покажеш мені свою дівчину?

– Покажу. Післязавтра. В суботу. Вона така… – зчеплює пальці й закочує очі під лоба.