Розділ тринадцятий

Люди хоч чимось пов’язані між собою навіки. Ні ті, які підкоряють, ні ті, які підкоряються, не вільні. Ті, які підкоряють, либонь, вільні ще менше. Вони залежать від звичаїв, бояться підпомічників, аби ті нишком не прокралися з ножем до покоїв або не вихопили посадного стільця з-під укоханої сідниці, дужче, ніж люди прості, бояться хвороб, адже багато втрачають, вони живуть у страсі й лютості за те, що, маючи все, такі ж смертні та полохливі, як інші. Ні, то не свобода. Мабуть, і в мандрівчанина немає повної волі, одначе там я зустрічатиму людей усіляких, я незалежний від них, зможу піти з того місця, де мені погано, в будь-яку мить. Можливо, я натомлюся й мені захочеться надовго осісти біля якоїсь левади, над якоюсь річкою, але те буде не скоро.

Звичайно, нічого того Жданові я не сказав. Нащо каламутити нелукаву душу! Чесний хлопець Ждан і щирий, диво, як не пощербилася ця сирітська душа, адже була кочена долею й нехтувана всіма. Виходить, є на землі люди, а якщо є люди, то є й правда. Натерпівся ж він багато, нехай поживе в спокої та ситості хоч трохи. Він ще вельми чистий і знає про світ дуже мало, розум його не скаламучений хмарними думками. Я ж неясно почуваю, що пізнання ховає небезпеку, небезпеку безпосередньо для мене, щось мене й застерігає, мовби шепоче мені: прийми запрошення, лишайся тут, під охороною всевладної руки, або й вернися на старе місце, й проживеш у несуєтності та спокої, як живе отець Єпіфаній, і зійде на тебе Боже благословення, а там, попереду, ти можеш занапастити не тільки тіло, а й душу. А я не знаю, для такого життя ти створив її чи ні? Так, я боюся того, що чигає попереду. Я не такий вже наївний і знаю, що світ – це зло, це небезпека, це наруга; що б ти не зробив, усе обернеться проти тебе, або супроти твого тіла, або супроти душі. Де ж мені знайти сили, щоб відмовитись від того, до чого спонукаю себе! Таких сил немає. Світ втягує мене, неначе велетенська лійка, неначе вир, з якого, пустившись за течією, можна виплисти, але більше можливостей загинути. Я неясно, якимись сполохами в душі і в тілі відчуваю небезпеку, котра чигає попереду, а вона завжди підстерігає подорожнього, – в цьому вже встиг пересвідчитись, – вона скрізь, але я не можу й відступитися, бо отакий я не буду потрібний сам собі.

Гетьмана бачив лише один раз: стояв на наплавному мосту через Сейм, він їхав у відкритій кареті й був ясний та усміхнений. Але на самому виїзді трапився йому назустріч піп на простих колесах, попів кучер скочив з возика й тримав коня за гнуздечку, піп також зліз із воза й стояв, схиливши голову в поклоні; я побачив, як одмінився на обличчі гетьман, як він нахмурився, і я зрозумів чому. Зрозумів і осудив. Є поговір, що стріча з попом не віщує добра, але ж ти сам попович, мусив би мати ті притчі за марноту й не зважати на них.

Іншого разу був я пристав до натовпу, який ішов до замкової брами, сподівався пройти в двір, але досередини нас не пустили. Я не знав, хто ті люди, чого туди йдуть, довідався про те пізніше, але не пошкодував, хоч могли ті походеньки скластися для мене великим лихом. Ті люди – селяни з Ліщинівки, де гетьманів маєток, вони прийшли скаржитись, що надто їх притискає управитель, ще й велить називати паном. Не паном добродієм, не паном управителем, а таки паном. «Поки були за ляхів, Івашко Брюховецький велів називати себе паном. Продався він боярам і панам за князівство та боярство, й понаставали в багатьох містах гарнізони, і настали великі утиски, й настала колотнеча, й повстали люди проти Івана Брюховецького, бояр та старшин, які підспівували йому. Тільки негідник, тільки запроданець, аби доскочити собі ласки в можновладних покровителів, запродує свій народ. Він його не боїться й не поважає його, бо поважає тільки силу, йому здається: чим більше потне своїх, обдере й прилякає, тим більше догодить своїм покровителям. Та так воно і є. «Тепер ось сини твої, гетьмане, величають себе панами, а ми ж стільки літ при князеві шаблями махали й після нього, щоби панів не було».

До двору впустили кількоро, найшанованіших, вони вийшли звідти за годину дзиґареву якісь пом’яті, спантеличені, швидко почимчикували од замку, нічого не пояснивши решті сільчан. Що там у замку було, бито їх, чи лякано, чи обіцяно щось, але були вони на себе не схожі, здавалося, поміняли там, за брамою, одних людей на інших. Один, вже досугий, сливе дід, ішов без шапки, забув він її чи згубив, і руку тримав на голові.

Й тепер ми сидимо в корчмі з Жданом, намагаємося розжувати ту подію, й не знаємо як. Ждан теж на той час не був у замку. Ми сидимо біля дверей, частуємося лише березовим соком з медом, і батуринці поглядають на нас скоса – непитущі люди завжди непевні. Чомусь усі мають непитущих людей за підступних, підбурювачів, післуховувачів, надто не любить таких влада, вона вважає: якщо чубата голова не п’є, значить, думає. Либонь, так воно й є.

– Кажуть, сини гетьманські беруть великі стації, і гетьман також, ще й затягує людей кормлінням. І буцім має він пиху велику й до вітру їздить у кареті…

Ждан опускає горіхові очі.

– Служу я в нього, – виправдовується, і мені чомусь приємне таке його виправдання. Значить, совісний чоловік. – І знаю я дуже мало. До мене він приязний…

– Чи до всіх такий, як до тебе?

– Не відаю, – чогось шаріється Ждан. – Тобто, не до всіх. А можна бути приязним усім?

Цим запитанням спантеличив мене.

– Та й не в приязні справа. Є тут у нас два осавули. Один свариться, кричить на тих, хто прийшов шукати правди, вибанітує так, що й рубчика сухого не лишиться. А потім допоможе. А другий слухає уважно, ще й головою похитує, руки пухкенькі тримає на животі, і ходять до нього до третіх віників, а він усе слухає та головою похитує, обіцяє. Бо й не можна бути добрим суспіль до всіх.

– «Будь для слуг своїх таким, яким хочеш, щоб був для тебе владика. Не покладай на пахарів роботи над їх сили, не гнівай їх, щоб голосіння їх і зітхання не дійшли до Господа. Нехай вони мають справедливий поділ в роботі й данині. Лучче набути мало користі з правдою, як багато з неправдою. Дивись, як тяжко добувають вони для себе свої потреби: ті виправляються в далеку дорогу суходолом і морем, добувають собі достатки довгою розлукою з домом, інші двигають ярмо щоденного терпіння, в тяжких пахарських роботах збирають земні плоди й поціновують найменше зернятко».

– Це з писанія? – запитує Ждан.

– Ні, це з учителя мого Єпіфанія.

– І ти можеш запам’ятати стільки?

Я усміхаюся:

– Для цього кебети не треба багато. Її треба, щоб таке написати.

– І ти покинув його й пішов? – дивується Ждан.