Розділ десятий

III

Султан копнув ногою, й легенький горіховий столик на низеньких ніжках полетів шкереберть. Забряжчали золоті таці, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне печиво, пахучі жолуді, персики в меду, солодощі з амброю, пиріжки з фіалками та гіацинтом.

Нечестиві собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, підсовують чаші з мускатним вином, а вісім тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смерті. З кожного вийшла кров і душа, душа полетіла за морські надра в рідні краї, а кров угноїла чужу землю. Він витрачає силу біля цього нікчемного містечка: ще тиждень облоги – й йому вже не буде з ким іти на Київ і далі, на північну столицю. Він стає посміховиськом в очах усього світу. А стамбульські кравці вже шиють тріумфальний каптан з відкидними рукавами для цілування. Так, султан уже давно збагнув, що похід не буде тріумфальний, як те пророкував візир Мустафа. «Одкладемо, – сказав той, – розор Римської держави до іншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас». Одначе воювати королівства Римської держави почесно й вигідно для скарбниці, а воювати оці Ладижини, про які не чули в жодній столиці світу, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання підмова, на яку дався султан. Далі візир нехай воює з чорними джинами на острові Родос, куди його повезе галера одразу по закінченні цієї війни.

Султан прибув з-під Кам’янця учора ввечері. Приступало ж козацькі міста військо під рукою сердара[7] Мустафи-паші. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойній досвід, а тому, що так нараяв великий візир – Ахмед-паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудрості великого візира Кепрюлю, який радив йому й зовсім не переходити дністрових вод. Зупинитися у повойованій Молдові, де мають багато палаців, котрі, може, й поступаються стамбульським, але теж гарні. Звідти до козацьких міст – палицею кинути, він завжди може приїхати на тріумф.

Зринала думка – чи таки не вернутись у Фракію. Але воднораз в душі запалала злість. Сім днів згаяв Мустафа під цією нікчемною фортецею. Султан далі не міг всидіти в Кам’янці.

Три служки в синіх халатах, чашнігіри, тихі й непомітні, немов летючі миші, збирали розкидані солодощі.

Всі наче змовилися («Вони й справді у змові!»), намагаються відвернути його погляди від міста. Позавчора під Кам’янцем влаштували полювання, і він гасав поміж жовтоголових соняхів, арабаш зламав ногу, а він вполював… порося. Повелитель правовірних, великий мисливець вполював гидотне порося! Хіба для таких ловів приїхав сюди він, Магомет Четвертий, охоронець віри й воїн, що має несхибний удар і хоробре серце! Он лежать його меч і лук, повсякчас нагадуючи, що він мужній воїн і великий полководець. У той же час з гіркотою, навіть з огидою зізнавався собі, що похід утомив його, що, позбавлений розкошів і втіх палацу: мудрих бесід високих учених – мудерів (адже вельми любить поміркувати про вади та дивацтва інших народів), заспокійливого співу фонтанів, магічних танців єгипетських танцівниць, – втрачає звичну рівновагу, що невдачі війська під Кошицею й Бершаддю похитнули його віру. Злісний голос нашіптував з-поза спини: «Ти – кепський воїн, ти звірився на своїх полководців, аби потім всю провину скласти на них». Ні, він хотів кермувати військом сам, а вони відвертали його від того… Це вони затримали його в Кам’янці.

Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета Четвертого. Він покладе цьому край, погромить варварське місто, хоч як міцно воно сидить на скелі і страшенно важке для здобуття, й піде далі, і звістка про його перемоги струсне світ. Цей похід він обмислив з усіх боків. Ось-ось має підійти йому на поміч нова, свіжа хвиля. Військо припливе на галерах по Дніпру, воно добре озброєне, має хороше спорядження. Воїни не втомлені довгою сухопутною дорогою, він поставить їх наперед, і простори скоряться їм.

Треба тільки швидше зламати це місто. Падишах більше не буде звірятися на свого сердара, віддасть повеління на штурм сам. На один переможний штурм, а тоді вернеться в Кам’янець. Секбанбашам[8] сьогодні вже послані накази, на яких відтиснуто печать брильянтовою тугрою, аби завтра були готові виступити в похід далі. Сьогодні Ладижин впаде попелом в ріку Аксу – Вода Буг. Й тоді він вернеться в Адріанополь – Едірне. Й там йому справлять тріумф. Подібний до тих, які справляли римським цезарям, коли ті повойовували варварів. У мечетях мулли прославлять його ім’я. Поети складуть на його честь оди.

Він знудьгував за ними. Нашмагані батогами, вони співали про його безсмертя, щастя жити в імперії Османів, тепер же, мабуть, співають про очі коханої і схід сонця, якого ніколи не бачать, бо пізно встають. Він навчить їх співати про Марсове поле!

Низько зігнувшись, ввійшов начальник похідних султанських покоїв і доповів, що ага Гаси – начальник яничарського корпусу – чекає милостивого падишахового дозволу ввійти в намет.

Султан ворухнув пальцем, чашнігіри зникли, немов їх і не було, охорона відступила на крок під чорний шовк запони, задки виплив і начальник покоїв. Майже одразу по тому до намету вступив яничарський ага. Вже немолодий, аскетичної статури, вузьколобий, вилицюватий, улесливий і непокірний воднораз. Та непокірність примазана лестивістю, мов болячка медом. Яничари – найвірніші й найнепевніші падишахові слуги. Бо відають – трон стоїть на їхніх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними. Надто багато вони забрали собі волі.

Яничарський ага опустився на коліна, одначе в очах страху не мав.

– Повелителю мій, нехай буде непереможна твоя боротьба за віру. Хвала Аллаху, що перед тим, як померти, мені довелося ще раз побачити падишаха.

– Аллах премудрий і всюдисущий, він оберігає правовірних синів своїх. Але звідки ти, яничаре агаси, знаєш, що він кличе тебе на Марсове поле?

– Бо хто ж, окрім хоробрих яничарів, може розгризти цього горіха? – запитав, дивлячись просто в обличчя падишахові. Магомет скипів од такого зухвальства, його очі позлішали, тонкі губи міцно зціпилися.

– Ти нюхаєш фіміам, який ще не воскурили.

Яничар відверто глузливими очима подивився в протилежний бік намету, де з срібної, у вигляді пави з розпущеним хвостом, курильниці струменів тонкий аромат. Легкий синій димок вився і вдень, і вночі, султан намагався загасити ладаном, мирою, бдилі запахи цього краю, степу, кінської збруї і спітнілих у бою тіл. Вдавав із себе воїна, а сам не виходив із наметів, набитих шовковими подушками і золотими цяцьками. Справжній же воїн, нехай він і монаршого достоїнства, однаково легко ловить запахи і мирта, і полину. Юлій Цезар, коли воював варварів, жив, як простий воїн.

Легкі сірі птиці пролетіли в очах яничарського аги. Магомет помітив і перейняв їх. Гнів переповнив його серце, воно кам’яніло злобою. Ага Гаси забув, де випустив своїх птиць. Тут, у чужоземній стороні, оточені ордою, спахіями, воїнами джебеліх[9] та малоазійською кіннотою, яничари не страшні султану. Він підвівся, важким поглядом притиснув агу до килима.

– Вітер перемоги віє в наш бік. Горе тобі, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вітер у полі. А вловиш – вибереш найкоштовнішу шаблю з мого арсеналу.