Розділ «Частина третя»

– Но, на мене най воруєтси. У мене пістолі! – і показував пістолі за ременем. З тої пори, як побалакав із паном Колендовським, вже нікуди не виходив без зброї. Навіть на косовицю йшов із пістолями. Іншому, може, й не дозволено б, але Дзвінчукові можна було. Аж люди дивувалися.

Батько хвилювався.

– А у Мочернака, гадаш, не було пістолів? Ой, не безпечси, Штефане, на свої пістолі… Чіму ти поліз туда? Чіму пхаш свої пальці межи двері? Бити тебе та й ще бити…

– Єк Бог даст, – ні з того ні з сього говорив Штефан, ідучи, видно, за ходом своїх власних думок.

Він удавав перед батьком, що не боїться, але в дійсності страх, безконечний страх заволодів ним цілковито. Ще нічого вони втрьох не зробили – а вже Довбуш не чекав, уже налетів, як орел – і вже нема одного. А може, й Дідушки нема, й оце прийшла черга на нього, на останнього?

Внутрішньо тремтів, лиш не хотілося показати того назовні. Каявся вже, що дався підмовити Колендовському, що по п'яному ділу впутався межи тих багачів.

Чекаючи, нім баби зладять вечерю, сів на хатнім порозі. Нерви були напружені, й вухо ловило найменший шелест.

Коли нараз загавкав пес. Дзвінчук скочив, глянув крізь розчинені сінешні двері – і завмер. Три постаті рівним бігом наближалися до хати.

Дзвінчук зачинив і засунув двері, а сам тремтячими руками почав лагодити пістоля.

Довбуш із товаришами підскочив до вікна. На пса не звертали уваги, бо то був дуже малий.

В хаті світла не було, то навряд чи опришки що побачили. А з хати було видно, як три чиїсь голови припали до вікон.

В хаті були тоді, окрім батька Штефанового, ще мати Штефанова й жінка. Вони перелякалися й так стояли серед хати, дивлячись на Штефана. А він до хати не входив і все показував їм якісь перелякані і нетерпеливі знаки.

Батько ні до чого не мішався й сидів коло столу, понуривши голову.

Олекса підійшов до дверей і застукав:

– Ей! Утворєй!..

Мати Дзвінчука дивилася на сина. Той енергійно й часто махав сукою: ні-ні-ні…

– Иой, Госпідку… Єк ми можемо вас пустити, коли ми не знаємо, хто ви є.

– А Штефан де?

Знаки Штефана набрали блискавичної швидкості: ні-ні-ні.

– Штефан на косовиці у пана.