Розділ «Частина третя»

Що ж, Василь справився добре й вивідав усе, що треба. Зараз військо те подалося на Чорногору, думаючи, що Олекса там.

– Ну, най собі йдут на Чорногору, а ми тут зробимо своє.

Прийшли на Рокиту. Олексик не скучав – і це вельми втішало батька. Федір Джамиджук підійшов до отамана саме тоді, коли Олекса взяв на руки хлопчика й щось йому розповідав.

– Щос ти, отамане, береш людей, не знаючи, ци вни нам підходе, ци нє.

Вже побудова фрази не подобалась Олексі. Кому це «нам»? Чи то всій ватазі опришківській, чи двом братам Джамиджукам, чи кому?

Олекса поставив хлопчика на землю.

– Біжи, бавси.

Хлоп'я пішло нехотя.

– Ну?

– Та й тот Лаврів, що ти го нам зоставив.

– Та й шо?

– Таке вно, йк рідке г… Розхорувавси, лежит… Каже, що згрішив міцно, приставши ід'нам.

Олекса встав, пішов до Лаврова. Дійсно, хлопець був хворий. Весь час його трусило, схуд, зблід. Олекса лагідно спитав:

– То ти ніби мав казати, шо згрішив-єс, до нас приставши?

– Може, я говорив шо у хоробі, того я не знаю. Може, й таке говорив у потемци, лиш я того не памнєтаю.

– Їк-бес хоків піти ід'хаті, то я ті не бороню.

– А я бороню! – різко й зухвало втрутився Федір Джамиджук. – А я бороню… Цес зайда видів нас усіх, жив із нами, то може прибагти шо.

– Та й я бих казав, шо красше му голов укєти, – обізвався Штефан Джамиджук.

Брати жили між собою в згоді, причім менший поважав старшого, адже завжди його підтримував.

Знов Олексі не подобалася конструкція фрази. Джамиджуки були добрі хлопці, слова нема, але говорити так навіть і Джамиджукам дозволити не можна.