Розділ «Частина перша»

X

Так і зростав серед тих легенд Олекса. Де би не зайшла розмова поміж гуцулами про опришків, завжди кінчалася одним рефреном:

– Ей, коби тепер були опришки. Ми би гет пригрозили Польщю…

Опришки були месники людських кривд, опришки були найрозумніші з людей.

– Хто вігадав ручні млинки робити? Але перші то опришки вімудрували робити ручні млинки та й у тім молоти муку. Витак уже вни, тоти млинки, пшли меже люде.

– Ає… То таки правда. Шо то Каднючок знайшов у потоці у себе коло хати у лісі старий розіпрілий ручний млинок, шо опришки у нім мололи собі дзерно на муку.

– Так, так. Опришки усе знали.

– То й шо? Сигілиси по зимовниках та й мали чєс усяке віштудеровувати.

– То би й ти, єк сидів у зимовнику, шос вімудрував.

– А ци би на! Не такий і я, єк куждий?

– Шос сидиш кождої зими у себе в хаті, єк медвідь у таврі, але шос не видко, аби й немудре дибрав…

Олекса чує про зимовник, але не знає, який він. Розпитується – і всяке охотно йому розкаже.

– Та то, видиш, опришки не могли ходити зимі на рабунок, бо би був їх слід ізраджував, їх би були за слідами усіх виловили. То вни сиділи зимі у зимовниках. Клав собі таку схованку у лісах, дес коло потоку, так, аби мати близько воду. Шукав на тото безлюдного місце, аби за зимовник тот ніхто не знав, не чував.

– З-за літа опришки у тоті зимовники наношували собі муку, бринзи, сир, масла, бужениці з єлівок, так, аби мали шо собі їсти через цілу зиму. Бо вни не могли йти в село шос купити. Бо скоро би си лиш котрий опришок показав – ого! В оменті би го ймили. Тимунь[47] опришки мусилиси старити ззагоді собі на зиму.

Єнчі котрі опришки, бувало, зимуют у людей, люде берут на зимівлю. Лиш то бийно. Не раз трафелоси,[48] шо ґазда зра-дит та й видаст у катівські руки. Або таки самий уб'є, скоро скімує, шо в опришка є гроші.

Малого Олексу це вражає. Як так? Він чув, шо опришкам навпаки – сприяють, шанують, їх сповіщають про небезпеку, а тут нараз…

– Бо то, видиш, усєке є люде на свікі. То правда, шо бирше було таких людей, шо опришкам доносили їсти та й їх ховали. Бо опришки ніколи не рабували своїх людей, лиш панів та орендарів. А своїх то лиш рабували, котрі опришків зачіпали, аби на ні доносили, аби зводи робили – таке. А чо ти допитуєшси усе про опришки? Ци самий си ладиш? Ще малий…

Дійсно, Олекса навіть звернув увагу села на себе тим, що не тільки принагідно вислуховував усе про опришків, але й сам іще випитував. Гуцули охітно розповідали, й тому Олекса, коли заводив потім гри в опришків із хлопцями, то його все вибирали на отамана, бо він знав усю опришківську звичку, наслухавшися від дорослих.

– Бо то, видиш, опришки ходили малими ватагами. Лиш коли йти на великий рабунок, тогда си скєчают на великий табір: і по трицік, і по сорок, і по бирше люда. Єк, скажім, ти на Угоршіну. Туда були все великі пани, дідичі, графи, барони та й усєка бранджа.

А рабували вни все так. Єк прийдут до йкого двору ци фестунку, то одні обскочют двір доокола, аби хто не вибіг та не дав знати, не збив тривогу. А решта біжить у браму, до покоїв. Єк котрий панок ци слуга показавси надворі ци в покою, то опришки на него скричют: «Лицем ід'землі, повішенику ти їден!» Опришки на то мусили кричати так, бо боєлиси, аби котрого хто не спаськудив з пістолети.