Розділ «1. Оксамитові очі демона»

– Як?

– Шматками, якщо твоя ласка…

Макс задумався. Нарешті це мене розвеселило. Цей йолоп пнувся, аж посинів, ворушачи кеглі, що я таке сказав. Виникла думка, щоб тут його і заганашити, але якийсь потаємний біс усередині підказував, що ще не час. Біс був сивим, симпатичним, з очима… Блін, це точно була дівка, яку ми полишили у квартирі Тоцького. Мені зробилося весело. Макс продовжував втикати на ялинку. Я навіть про себе подумав, які у нього м'які та великі, майже як у школярки, вуха. За одним навіть пушок.

– Зараз повернуся, – сказав я йому. – Тільки не тікай. А то знайду і уб'ю.

Макс мов кінь замахав головою.

На годиннику, білому і круглому як скляне око Мами, було близько дев'ятої, коли ми підійшли до малинового дому Тоцького. Мене щось утримувало. Чи те, що за свої кровні я купив шмотки для Макса у шикарному бутику. Чи тому, що сум падлюче заповзав біля цього дому. Я стовбичив і дивився, як співає мокрий сніг під шинами авто, не бачив людей, намагався зрозуміти, напевне, і зараз думав, напружено думав, хто нас вибрав, що ми такими зробилися, наче нічого не існувало, а заодно існувало, тільки так, як на гарному малюнку. Хто нас вибрав? Звідки взятися таким думкам. Десь я вичитав в одній газетці, що вбивці завжди піддаються роздумам і меланхолії. Я читав тільки комікси, романи про велике кохання в м'якій палітурці, любив порнуху і заробляв, як зароблялося. Що то за зв'яздуни краплями смоли лищали під ліхтарями, а від того в очах рябіло, навіть паморочило.

– І я собі куплю, – сказав він, поправивши санта-клаусівського ковпака на голові.

– Не купиш, – недбало, навіть кволо відповів я йому, а Макс продовжував дивитися з дитячою радістю на «хаммери» та «мерседеси», наче на різдвяну ялинку. Скрипнувши зубами, я потягнувся до люгера, але так нічого і не зробив, продовжуючи дивитися на безмежну пащу асфальту, котра поглинала людей, машини, магазини. Я так нічого і не зробив. Хоча бачив, як Макса заїдала нетерплячка. Трахатися чи померти? Гадаю, що проблеми ніякої ані там, ані там не було.

На більмуватому і мокрому годиннику стрілки показали дев'яту, її вже тут немає, чомусь полегшено подумалося. І ткнув люгером Макса у ребра.

Мені так пекло голову наче я лежала на гладкій ріні, на березі моря, а теплі потоки повітря підмивали пахвини. Лежала п'яна, сонна, а сонце розтоплювало мізки в голові, і попріч усю некомфортність, я відчувала себе щасливою, як коли стоїш напередодні чогось. Смішно зізнатися, але за свої дев'ятнадцять років я лише раз відвідала море. В Салоніках. Моя слабка пам'ять, тонка як пліва, а в зірках зіниць міцно сплетені, мов ліани, руки, щупальці виноградної лози, замшеві грона хмар над горизонтом, нерухомі птахи, терпкий спустошливий запах моря, що невід'ємно пов'язаний з чимось більшим, ніж оргазм, де смак сперми на піднебінні нічого не вирішує, а заодно вирішує все, як дотик шерехуватого чоловічого язика на твоєму кліторі. Так я почувала себе зараз, ще не розплющивши очей, не піднявши голову. Мені видавалося, що я підійму очі і побачу вгорі пульсуюче сонце. І як тоді, на простирадлі моря, я зведусь на лікті, вип'ю ковток вина, і зробиться легко і спокійно, наче хто в далекому відлунні прожитого життя, в глибокій пам'яті незбагненного бавиться над вухом кришталевими дзвониками.

За секунду, супроводжену оглушливим шумом у вухах, я вже була на ногах. Спробувала сісти, із закритими очима. Мене повело вбік. Зіпершись об щось тверде ліктем, я виблювала – раз, два, три. Нічого нового. Але дійсно нове висіло наді мною повітряною парасолею, лягало легким шовком на плечі. Я відкрила очі, але нічого того, на що сподівалася, не побачила. Як зажди у житті. Позаду та попереду лежала тяжка темрява, просякнута кислим запахом. Я стояла на високому мосту, на свіжовиструганих дошках, що грали під неподатливими ступнями, внизу мельхіором відчаю протікала річка. Там лежав пульсуючий, як нариваючий чиряк, відчай. Це була безнадія швидкісного поїзда, що мчав без зупинок, – куди очі дивляться у дурного машиніста. Але зараз у темряві, з кислим капустяним запахом, на мене дихнуло пустотою початку. Розкидаючи предмети, діставшись до вмикача, що блимав оком вампіра на стіні, я увімкнула світло.

І відразу повернулася в реальність: стіни тютюнового кольору, малинові пузаті крісла, салатові гардини, поля котрих обсипані ріденькими ромашками, безліч годинників, в обладунках з фальшивого золота. Нудьга на краю смерті чи життя, сам чорт не розбере. Інтер'єр нічим не різнився від того, що творилося на білій, як біографія президента, підлозі. Біля стола, зі стрункими жіночими ногами, верх пошлятини, якось недбало, як загублена поспіхом пенсіонеркою капустина, лежала голова Тоцького. Моя ступня досить зручно вмостилася в калюжі крові, що кольором зараз нагадувала «криваву мері», яка простояла днів зо три.

– Оце так да! – видавила я вголос і присіла на краєчок крісла. Шкіра приємно муркнула.

Я провела пальцями по голові і намацала велетенську, як ріг, ґулю.

– О! Блін. Невже я його вбила… Схоже на те… Ану, дєтка, заспокойся… Так… Давай зберемося, сонечко. Ось. Тоді запитується: хто тебе огрів? І де решта Тоцького? Погуляти пішла наліво? А з делікатності голову лишила мені…

Я дістала жвачку і заходилася темпераментно жувати. Мене знудило, а я ще продовжувала ремиґати, вибльовувати, ремиґати, вибльовувати до тих пір, доки не пішла жовч, а коли висохла і слина, я подалася до ванної. Вимила ноги. Замазала синця так-сяк тональним кремом. Одягнула свої старі джинси, светр. Набила речами сумку. Витягла на кухні пляшку віскі і вглушила цілий стакан. Помахала голові Тоцького на прощання і вийшла в коридор. І тут-то мені зробилося страшно.

Не пройшло п'яти хвилин після мого виходу у світ, тобто коридор, а хміль вилітав із швидкістю випущеної глупоти, як на світській вечірці серед багатих телепнів. Я вже дісталась до ліфта, коли відчинилися двері і на порозі з'явилося усміхнене щербате дівчисько.

– Тьотя Фанні, що з вами? Чому ви хитаєтеся?

Я перевела подих. У голові гуло.

– Та це я так…