Розділ «1. Оксамитові очі демона»

– Да?

– Напевне ми сходимо в якийсь дуже крутий кабак, а потім вирішимо, – втішав я Макса.

– У тебе паскудний характер, – вкотре здивував мене своїми розумовими здібностями Макс. – У тебе паскудний характер! – Повторив він.

– Ні, я просто діловий чоловік. Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капіталізм. Розумієш, Макс… – виправдовувався я.

Макс схлипнув, потягнувся до кишені, але я міцніше притиснув люгер до скроні. Він спокійно відвів ствол.

– Спочатку кабак, потім підемо до дівчат, – вирік він. Саме тієї миті, коли я почав пресувати Макса, до мене почало доходити, що нам кранти.

– Макс, спочатку ми віднесем Тоцького в безпечне місце, потім візьмем ту бабу, і…

– Кльово, вона мені сподобалася… У неї на попці наколка… Ти справжній брат, Лу. – І Макс уже був готовий розрюмсатися у велетенські кулаки, як моя сутність злетіла над сльотливою буденністю.

– Блін, Макс, коли це ти на сраку почав говорити попка?!

– Ашо?

– Та-а-а.

Ми повільно йшли вулицями, сніг то попускався, то сипав ще більшою стіною, чвакав під ногами манною кашею, і мені дедалі робилося сумно, незатишно, я вже до самої Саксаганської і гадки не мав мочити Макса. Я метикував, куди ліпше запхнути Тоцького. Ми йшли, передаючи ящик один одному ледь не кожні двадцять метрів. З ящика таки прямо сюрчала кров, уже вигасла, подібна на потухаюче полум'я. Штани у Макса вимокли, але він не звертав уваги, якось дивно згорбившись, ворушачи квадратною щелепою, а чорні п'явки злиплого волосся падали на очі, що скляною радістю дивилися на сніг. Там, де Горького перетинала Саксаганська, тягнучи голими нервами трамвайні колії, ми зупинилися. Але як тільки зупинилися, мені відразу нестерпно захотілося здихатися Макса разом з Тоцьким. Нічого не кажучи, я підхопив ящик і потягнув у чорну арку двору, віднайшов контейнер і висипав усе туди. В ларку я купив кілька пляшок запальної суміші, вилив і підпалив. Вогонь хижо визвірився в потемки, і я кілька хвилин, якщо не більше, грівся під його бурштиновим промінням. Коли повернувся, то побачив зсутулену постать Макса, що самотньо сидів на паркані. Мене знову охопив сум. І я чомусь подумав про ту дівку, що лишилася на квартирі Тоцького, і що вона, напевне, мертва або лишиться довіку дебілкою після Максових зуботичин. Нехотя я побрів до нього. І сказав:

– Вставай.

Макс не рухався, а з блаженством дивився на пульсуючі вени колій, ворушив губами. Від нього дуже смерділо.

– А вона дійсно кльова, – проказав він, наче заробив тільки що мільйон баксів.

– Тоді ходім, дебіле.

– У мене одяг забздьолихався, – видав він, не ображаючись на дебіла.

У цього придурка явно був передноворічний настрій. Тільки-но я побачив Макса у такому стані, то мозок мій шалено запрацював у зворотному напрямку. Макс вилупився на синю синтетичну ялинку. За вітриною в коротких кожушках санта-клаусів дефілювали дівчата з гарненькими литками. Дівчатка були світленькими, як перший сніг. Від того не робилося веселіше. Під вітринами я доскіпливо обдивився себе, Макс нюхнув кокаїну, повеселішав і зараз ніс таку дуру:

– Треба купити ялинку. І ковпак Діда Мороза. А ще мішок для подарунків…

– Ми туди покладем твою кралю, – не витерпів я.