Розділ «ОЛЕНІУМ-2006»

Жінка агресивно затрусила буклями. Давня ЖЕКівська загартованість далася взнаки, вона не спасувала:

— А ви платили за ту воду?! — жваво включилася вона до дискусії, і бабуся Поплужко втупилась в підлогу. — Коли все уплочено, то й вода є! А то позвикали!

— Як ви говорите з народом? — зробив зауваження пан мер тремтячим від обурення голосом. — Завтра ж щоб у пані в квартирі була вода! Я особисто приїду — перевірю! Сідайте, рідна, на місце — завтра у вас буде вода. Ви яку хочете? Гарячу чи холодну?

— Теплу! — не розгубилася старенька.

— Чуєте, пані хоче теплу! — звернувся мер до радниці. Та струсонула буклями і теж щось записала на папірці.

Бабця перехрестилася і відійшла від мікрофону, сіла і задоволено витерла губи краєчками хустки.

Зоя мала йти двадцять другим номером. У неї був час уважно роздивитися публіку. Але вже й на перший погляд було зрозуміло: план Василенка виявився невдалим. Не те місце. Не та публіка. Хоча... Зоїн погляд упав на чорношкірого духівника. Хоч людина і божа, але ж і не бідна... До того ж іноземець: перешле ріг у той Гондурас — і кінці у воду! Зоя послинила вказівні пальці й підправила ними нафарбовані брови...

Поки вона думала, до мікрофону вийшла жінка з немовлям — вона була сьомою.

— Шановний пане мере, — сказала вона, — я мати-одиначка, і відсутність води — то є злочин проти тих, хто наважився народити дитину в наші непевні часи...

Зоя зі здивуванням помітила, як з-під золотих дужок окулярів мера поповзла справжня сльоза...

Потім виступав той свідомий дідусь, котрий сидів поруч із нею. Він повідомив, що в їхньому будинку майже в усіх горять труби. Принаймні, додав він, так кажуть самі сантехніки і ніколи не приходять на терміновий виклик.

Наступна виступаюча вдалася в розлогий екскурс про далеку Мексику, де Марія Кальвадосо купала своє дитя від Хуана Карлоса в забрудненій хімікатами воді, від чого в немовляти сталася амнезія... Зоя теж дивилася цей серіал — вона ледь стрималася, аби не встати і не пояснити дурепі й самому пану мерові, що амнезія сталася з самою Марією, а немовля народилося від Карла Хуареса. Зоя ненавиділа неточності й тих дурних бабів, які все перекручують на свій лад і переповідають тим, хто не встиг подивитися чергову серію. А потім хіба розберешся? Зоя вже хотіла підвестися. І досить учасно, адже нарешті зачула своє прізвище:

— Чи є в залі перукарка пані Зоя Пікач? Просимо до слова!

Зоя встала. Зробила звичний рух: огладила блузку на грудях, смикнула вниз спідницю, поправила зачіску... Краєм ока помітила, що чорношкірий духівник зиркнув на неї своїми чорними як ніч очима. «Клюнув!» — вирішила Зоя і повільно пішла до мікрофону.

Стала перед камерами та президією. Привітно змахнула рукою — надіслала вітання Мусьці, уявляючи, як та, вмираючи від заздрості, заклякла перед екраном.

— Прошу, висловіть вашу думку! — лагідно підбадьорив її пан мер. І Зоя несподівано розгубилася.

— Я проста перукарка зі спального масиву міста Києва... — невпевнено почала вона, привітно зазираючи в чорні очі темношкірого. — Я дуже хвилююсь...

— Не хвилюйтеся, громадянко, — посміхнувся мер. — Тут усі свої. З вами — народ України!

Зоя із жахом уявила, як тисячі, а можливо, мільйони громадян дивляться на її обтягнуті спідницею стегна.

— Я проста перукарка... — повторила вона, ковтаючи повітря, мов викинута на берег риба, — і від імені перукарів нашого району... — Це було щось зовсім не те, що вона збиралася говорити, — і від імені та за дорученням... — Зоя поглянула в лагідні очі пана мера, котрі випромінювали суцільну приязнь до таких простих перукарок, як вона, Зоя Павлівна Пікач. — І від імені та за дорученням усіх перукарів нашого району... — сміливіше продовжувала вона, — хочу подякувати панові меру за те, що... — вона напружила чоло і несподівано підморгнула чорношкірому, — ...що в нас у перукарні завжди є вода!!! — нарешті вигукнула вона. — Слава пану меру!!!