Розділ II ХТО В ХАТІ ГОСПОДАР?

— Ага! За колецко — і бабах! Вели-и-икий салют! — захоплено зааплодував Баняковський. Уся група, крім Поросюка, розділила його радість стрибками й оплесками.

— Погляньте у вікно, — продовжував Поросюк, — опиратися марно. Або виконуєте наші умови, або…

За вікном, метрах в п'ятидесяти від будинку Марія Петрівна побачила людей у цивільному та військовому вбранні, трохи поодаль — кілька легкових автомобілів з «мигавками», «швидку» та пожежну машини. Хтось дуже знайомий розмахував білою хустинкою. Придивившись уважно, вихователька упізнала завідувача управлінням освіти та його тендітну заступницю у великих окулярах, яка тримала ще кілька таких хустинок.

«Де ці бешкетники узяли зброю? — подумала Марія Петрівна, оглядаючи своїх захватників, „до зубів“ обвішаних пістолетами, балончиками, гачечками і дисками. — Ой, ну як же… У Поросюка тато прапорщик, на якомусь складі служить. А Сидоренко сам хвалився, що без зусиль відкриває татусевий сейф за допомогою ключика від заводної черепашки. Вочевидь, директор банку окрім ассигнацій тримає у ньому ще й інші цяцьки. Точніше, тримав…»

— Ну добре, — приречено погодилась вихователька. — Кажіть ваші умови. Але мушу вас розчарувати: управління за мою особу багато не заплатить. Звичайно, я маю значок відмінника народної освіти і кілька грамот — а це вже щось! От тільки не знаю, зацікавить це вас чи ні…

— Гроші нам не потрібні! — гаряче запевнив Сидоренко.

— Глосі нам Сидоленко сце плинесе. У пацках. Лозеві… — підтвердив Баняковський.

— Зелені, — виправила його Марія Петрівна. — Коли ти вже навчишся розрізняти кольори? Вчиш тебе, вчиш…

— А я хоцу, сцоб це називалося лозеві, — захнюпав Баняковський і дула чотирнадцяти пістолетів миттю зачорніли отворами перед очима виховательки.

— Домовились, — втомлено погодилась вона. — Що далі?

А далі натовп терористів з радісним свистом та гиканням повів Марію Петрівну до їдальні. Тут її (знову ж під дулами пістолетів) примусили з'істи три порції манної каші і запити все це теплим компотом, який вона ненавиділа з дитинства.

— Тепер розвиваючі заняття! — скомандував Поросюк і терористи потягли заручницю до ігрової кімнати.

Спочатку вона двічі співала пісню Лисички-сестрички у супроводі вкрай розладнаного фортепіано, в якому не вистачало чотирьох клавіш. Сьогодні це чомусь дратувало її як ніколи. Потім на вимогу мучителів — арію Кози-Дерези. Далі — щось сумне про журавликів, дзвіночки і врешті — тричі «Пісню про ялиночку».

— Може, я краще щось з репертуару Ірини Білик заспіваю? — заблагала нещасна через годину.

— І що саме? «Може дам, може — ні…»? — підозріло поцікавився Ганущак. — І хто вас навчив цієї брутальності, невже тато з мамою?

— Позавчора з такими словами ви поставили в кут Ковальського за виконання останнього хіту Славка Вакарчука, — нагадала Галочка. — Чому ви так не любите кицьок, Маріє Петрівно?

А Баняковський у відповідь заволав:

— «Кіска ти кіска! А ну лягай у ліско!!!»

І додав:

— Вакалцук класций. Зе бест!