Розділ II ХТО В ХАТІ ГОСПОДАР?

Відповідь однозначна — треба! Відчуваєте різницю між «нормально» і «прибацано»? Отож. Не вдаючись у деталі, чоловік підсвідомо виділяє з натовпу стильну жінку. Він не може второпати «що ж у ній таке є», та гармонію й смак відчуває інстинктивно. Я думаю, не потрібно розтлумачувати йому, які рум'яна і парфуми ви застосували для створення образу леді-шарм, скільки грошей вгатили кравчині і скільки сліз пролили, поки нарешті, виплакали у чоловіка ту мацьопіньку смарагдову брошечку. Нехай це буде невеличка жіноча таємниця.

ТЕРАКТ В ДИТЯЧОМУ САДОЧКУ

Здається, це трапилося в Одесі. Принаймні, інформація у два рядки потрапила на сторінки місцевого журналу «Фонтан». Мені ж залишалося дізнатися про подробиці…

Сьогодні Марія Петрівна вперше за багато років сумлінної праці спізнилася на роботу. Її годинник, подарований матусею у день закінчення педучилища, пізнив рівно на годину. Цей факт вихователька дитсадка «Сонечко» виявила вже в тролейбусі, а тому щодуху мчала до своїх любих вихованців, відчайдушно проклинаючи в душі громадський транспорт, високі підбори-шпильки та халтурного годинникаря, котрому п'ять років тому заплатила три гривні за ремонт якогось непотрібного коліщатка.

Дитячий садочок зустрів виховательку підозрілою тишею. Марія Петрівна вбігла до роздягальні, швиденько скинула плащ, перевзулася у капці і, кинувши погляд на годинника, що висів на стіні, з подивом зауважила, що не чує дитячого вередливого писку «Не хочу!», «Не буду!», яке мало б долинати з їдальні. Адже саме о цій порі маленькі мешканці «Сонечка» отримували сніданок у вигляді манної каші та компоту з сушки.

Так і є! Їдальня була порожньою. Нічого не розуміючи, Марія Петрівна відчинила двері ігрової кімнати, але й тут на неї чекала та сама картина.

— Мабуть, бавляться зі мною у хованки! — нарешті здогадалася вихователька і пішла до спальні. — Ну заждіть, пустуни! От я вам…

Ставши навколішки, Марія Петрівна заглядала під ліжка. Не полінувалася вона відчинити дверцята кожної шафки. Нікого! Залишалося єдине місце — кухня, куди й попрямувала спантеличена вихователька.

Найперше, що вразило її тут — повна відсутність кухарського персоналу. Відчуваючи серцем недобре, жінка потяглася до аптечки за валідолом, коли раптом почула стримане хихотіння десь у районі холодильника. Підійшовши ближче, вона помітила, що дверцята його не зачинено. Взялася за ручку, але вони різко відчинилися самі по собі. Прямо на неї вистрибнув малий хлопчисько у масці з прорізами для очей, яка щільно ховала обличчя, і пістолетом у руці, спрямованим на виховательку.

— Поросюк! — полегшено зітхнула вихователька. — Як ти мене налякав! А де усі решта?

На відповідь не довелося чекати. «Усі решта» — 14 хлопчаків та дівчаток, вихованців Марії Петрівни — нечутно, наче таргани, повислизали зі своїх схованок. На кожному була така сама злодійська маска з чорної панчохи, як на Поросюкові. Тільки Галочка Бобиляк зробила її з ажурного мережива, пов'язавши на маківці великого рожевого бантика.

«Молодець! Така маленька, а уже чепуруха. От що значить тато — масажист і мама — зубний технік. Інтелігенція!» — оцінила вихователька естетичні здібності маленької модниці. А вголос сказала:

— Не розумію, чому Сидоренко і Ганущак без змінного взуття? Негайно перевзутися! Баняковський, ти помив вуха? Ми з тобою вчора домовлялися! Гризлюк, покажи нігті!

Однак ніхто не зрушився з місця. Тоді вихователька продовжила трохи м'якіше:

— Ну гаразд. Погралися у злодіїв — і досить. Зніміть вже врешті ці гидкі реквізити. Шикуйтесь парами, підемо на прогулянку. Сподіваюсь, няня вас погодувала у мою відсутність.

Тут Марія Петрівна почула за спиною невиразне бурмотіння, схоже на слабеньке коров'яче «МУ» і озирнувшись, побачила таке, від чого у неї підігнулися ноги. Якби не вчасно підставлений Баняковським стілець, вона б загриміла усією своєю вагою, далекою від норм фотомоделі, прямо на підлогу. В кутку за буфетом стояв прихилений до стіни довгий пакунок, який при детальнішому вивченні виявився тією самою нянечкою, яка, на думку Марії Петрівни, повинна була нагодувати маленьких розбійників. Руки і ноги худорлявої і вже не молодої нянечки були міцно прив'язані мотузками до тіла. До рота їй запхали великого кляпа, зробленого, вочевидь, з її власної барвистої хустини.

— Це не пограбування, а терористичний акт, — діловито пояснив Поросюк і підніс залізну гранату до обличчя напівпритомної виховательки.

— Ми — телолисти! — захоплено підтвердив Баняковський.

— У разі невиконання умов вами і вашими колегами, смикну за кільце, і взірву усе до…

Тут Поросюк вимовив словосполучення, за яке у інших умовах його б неодмінно відправили в кут.