Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Я знизав плечима.

— Мандрівник? — знову запитав Джамшед. Я зітхнув.

— Хріновий із мене мандрівник, — щиро промовив я після недовгої паузи.

— Чому, — не погодився Джамшед. — Сюди дійшов, значить, уже мандрівник. А чого один, без жінки?

— Немає в мене жінки...

Джамшед замислився, потім озирнувся і подивився на своїх верблюдів.

— А навіщо тобі Форт-Шевченко?

Потріскувало багаття, з'їдало все нові й нові покручені гілочки чагарнику, який Джамшед наосліп згодовував йому. І доньки його сиділи тихо й нерухомо, наче й не слухали розмови.

— Я з Києва, — почав я повільно говорити, намагаючись відповісти так, щоб не обманювати, але й не розкривати геть-чисто мету своєї мандрівки. — Хотів подивитися на місця, де Шевченко служив...

— Ти українець? — здивувався Джамшед.

— Ні, росіянин. Але живу в Києві, все життя...

Джамшед закивав.

— Добре було би тобі з Акирбаєм зустрітися, — промовив він і водночас задумливо кивав головою. — Акирбай про акина Шевченка багато знає. Він із його ріднею приятелював...

— З якою ріднею? — здивувався я.

— З казахською ріднею... З прапраправнуком, поки той не загубився в Каратау. Там наче й губитися нема де, а пішов і пропав...

— Та не було в нього ні синів, ні онуків, — сказав я досить різко.

— Ну, одружуватися він, ясна річ, не міг. Солдатам не дозволяли. Але сина йому одна казашка, дочка чередника, народила... З того часу рід продовжувався, і в ньому всі чоловіки хорошими акинами були. І останній, який в Каратау пропав, теж славний акин був. Дуже гарний був акин... Ще в радянський час міг на ходу будь-яку статтю із «Правди» віршами переказати. Ось який був акин! Я такого ні до, ні після не чув!

А доньки Джамшеда сиділи нерухомо і мовчазно, мов сфінкси, і стало мені від цього якось ніяково. Навіть верблюди, або верблюдиці, — й ті ворушилися, фиркали, видавали якісь звуки, а від Гулі й Наташі — ні зітхання, ні дихання. А мені раптом так закортіло жіночий голос почути. Тим більше що чув я, як вони з батьком розмовляють, поки я в юрті лежав.

— Джамшеде, — посміливішав я і запитав: — А чому вони мовчать? — і я кивнув на дівчат.

— Чоловіки розмовляють, — спокійно пояснив Джамшед.