Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці шматок брезенту, який стирчав із піску. Проста цікавість примусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розохотило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трошки піддався, проте заледве на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити цупку тканину. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піщаного полону. Натомився неймовірно, і знову стало жарко — вже більше від фізичних зусиль, ніж від сонця, яке зависло на небі. Піт котився з мене частими краплинами, падав на пісок і миттю зникав, тільки якусь мить затемнював пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я дуже зрадів знахідці — бо ж наче дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатися, і від сонця... Щоправда, якби зараз пішов дощ — не захотілося б мені від нього ховатися.

Мій трофей лишився на піску, а я сходив до моря, скупався. А коли повернувся, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе використання його найближчої ночі, тим більше що тіло вимагало відпочинку.

Я трошки заплутався у мотузках, але все ж таки розв’язав їх і розпластав намет на піску. Тоді знайшов вхід і, взявши з протилежного кінця, труснув намет. Усередині щось зашурхотіло. Я потрусив іще й помітив, що пісок зсередини майже не сиплеться, тоді заліз рукою в намет, дещо побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило.

Представників місцевої фауни в наметі не виявилося, натомість я витягнув звідти пожовклу газету. Наскільки ж сильно я здивувався, коли, взявши її до рук, прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я просто остовпів і пробув у такому стані кілька хвилин.

Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Коли я трошки оговтався, знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.

Господарем намету, швидше за все, був мандрівник-одинак. Якщо робити висновки з наявності газети, то виїхав він із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, певно, розчинився в піску. І я машинально огледів напруженим оком пісок, побоюючись побачити сліди висушеної сонцем мумії.

Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, роздивився. Всередині начебто була плівка, майже повністю відзнята — у віконечку зроблених кадрів стояло «34». Отже, залишалося там іще два кадрики...

До втоми долучився невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі... Я призамислився.

«Може, прикордонники? — була перша думка. — Це ж уже не СРСР, а Казахстан!» — «А чого боятися? — виникла друга думка. — Ну, обійшли навколо тебе, але ж не зачепили, не збудили і документів не вимагали!» — «Вас послухати, то навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, котре виявляє до мене жвавий інтерес... — сказав я цим думкам. — А я вже натомився від інтересу до мене... Мені було би веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування...»

Незважаючи на втому, невиразний страх примусив мене зібрати речі, покласти фотоапарат у рюкзак і, взявши до рук каністру й намет, пройти з кілометр і тільки там уже влаштовуватися на ночівлю.

Цієї ночі я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Інколи раптом прокидався і дослухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.

23

Наступного ранку я пройшов іще декілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега втікала ліворуч. Одноманітне тремтіння обріїв, які мене оточували: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, наче в тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, — викликало в мене роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблі й не вглядався жадібно в далечінь пустелі. Просто йшов уперед, не до кінця впевнений у правильності вибраного напрямку.

У каністрі лишалося не більше ніж два літри води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, поминаючи вже те, що вмиваюся тільки в морі. Але ця приємна важкість, що побулькувала в каністрі, створювала впевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А важкість у рюкзаку створювала впевненість у ситості, нехай і одноманітній.

Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з'їм іще п'ять-шість банок консервів, він влізе до рюкзака цілком.

Загалом, мій рух уздовж Каспійського берега був нібито і стихійним, і запланованим водночас. Крім того, якась віра у випадок — звісно, в щасливий випадок, — віра, що межувала з упевненістю, теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до категорії щасливих випадків. Хтозна, що я ще знайду?

І так я простував, доки спека не зробилася нестерпною. Коли відчув легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, припинив свій шлях і спустився на берег. Відшукав зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому поважно, наче бувалий мандрівник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Завмерлі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.

Спершу я охолодив у каспійській воді свій обід: банку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, коли поїв, приліг на цьому ж таки камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у затінку, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя подуви каспійського вітерцю і подумки намагався затримувати їх доторки, наче це були пальці жінки, лагідні, ніжні, легкі.

А час непомітно спливав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув вечір, що наближався, хоча до нього було ще далеко — просто морський вітерець став сміливіший, і поверхня Каспію блищала на не видному мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.