Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Шкода, — простягнув Степан. — А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?

Я кивнув.

Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява — це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.

Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, — це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.

— Он твій берег! — сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.

— Щас Марат підрулить, тут глибоко, можемо зовсім близько підійти. У тебе вода є?

— Вода? — перепитав я, отямлюючись зі свого заціпеніння.

— Питна.

— Ні.

— Ну ти даєш... — Степан здивовано похитав головою. — Гаразд, дамо тобі балон.

Балоном він називав пластикову п ятилітрову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поруч із моїм рюкзаком.

— Це ж пустеля, — пояснив він трошки роздратовано. — Тут тобі ні крана, ні пивної!

Я кивнув, щоб дати йому зрозуміти, що й сам усвідомлюю власний ідіотизм. Треба зауважити, я справді цієї миті гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чортзна-де і збирався хвилин за двадцять опинитися ще далі від доріг та від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п'ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось млосно. Але берег невідворотно наближався. До нього залишалося вже метрів сорок чи й тридцять. Кам'яне плато, підмите біля основи хвилями і ними ж зализане, вивищувалося метри на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалася, і там уже хвиля облизувала камені, що осипалися вниз; ними, як сходами, можна було видертися нагору.

Якоїсь миті шхуну труснуло, і Степан, викрутивши шию в бік кабіни, гукнув:

— Марате, стопори!

До берега лишалося метрів зо три.

— Давай твої речі скинемо, щоб не намокли, — сказав Степан, підходячи до рюкзака.