Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Ми з Петром пройшли за ним до тамбура. Він відімкнув ключем двері до вантажної частини вагона й дав нам дорогу.

Вагон був доверху заповнений картонними коробками і фанерними ящиками. Вузенький прохід між ящиками і коробками вів до невеличкого вільного від вантажу майданчика з внутрішнього боку відкотних дверей. Там, у тьмяному світлі, що падало з маленького вентиляційного віконця, на дерев'яній підлозі лежали два піддони, поверх яких був розстелений синій спальний мішок. Поруч ми побачили фанерний ящик, вочевидь, призначений заміняти стіл, і рюкзак полковника.

Ми зупинилися перед цим лігвищем.

— Я вас не на екскурсію привів, — пролунав за спиною незвично сухий і суворий голос Вітольда Юхимовича.

Він пройшов уперед, присів на свій імпровізований матрац і примружився, дивлячись на нас знизу вгору.

— Я не збираюся перед вами ні звітувати, ні вибачатися! — промовив він досить похмурим тоном. — Ви самі влізли в цю справу, і не варто корчити із себе ображених! Якби не я — ви б зараз сиділи десь у казахському КПЗ і ночами відповідали на питання слідчих. І про нелегальні розкопки, і про наркотики у банках із-під дитячого харчування. Коли в пустелі я отямився з головою, що розколювалася від болю, зі зв’язаними ногами — я не образився на вас. Я просто захотів догнати вас і начистити пику, я так би і вчинив, якби не цей пісок. Може, це був і не пісок, а просто втома! Я даю вам дві хвилини, щоб ви вирішили, як ми далі будемо розмовляти: на рівних і при повній взаємній довірі, чи я говоритиму з вами, як полковник із рядовими, що загриміли на гауптвахту.

Полковник дістав із нагрудної кишеньки джинсової куртки годинник зі шкіряним ремінцем, завів його. Відсунувши довгуватий рукав куртки, кинув погляд на власний годинник.

— То по якому годиннику засікати? — він знову підвів голову. — По годиннику ідеаліста? — він підняв у долоні годинник зі шкіряним ремінцем. — Бачте, ідеаліста вже давно нема серед живих, а механізм цокає!.. Чи по годиннику прагматика? — він перевів погляд на свою ліву руку.

Ми мовчали. Я не знаю, про що цієї миті міркував Петро, але мої думки витали десь далеко, над Києвом. І мені хотілося туди, до них. «Усе закінчиться добре, — повторював я собі. — Треба тільки перечекати».

— Ще одна хвилина, і я сам прийматиму рішення! — пролунав холодний голос полковника.

— Гаразд, — важко зітхнув Петро. — Будьмо «на рівних».

«Ну ось, — думав я із полегкістю. — Перемогла груба сила... Або, як раніше було заведено казати, — перемогла дружба!..»

Я усміхнувся, і полковник, помітивши мою усмішку, теж посміхнувся.

Він підтягнув до себе фанерний ящик, дістав звідти фігурну зелену пляшку. Звівся на ноги.

— Я вас ні в чому не обманював, — уже спокійно промовив він, відкручуючи гвинтову пробку. — Ваше здоров’я! — він пригубив із горлечка і простягнув пляшку мені.

Я подивився на етикетку — це дійсно був в’єтнамський бальзам. В’язке тепло розлилося в роті після першого ковтка, і я зробив другий. Потім передав пляшку Петру.

Минуло півгодини, а ми й досі були у гостях у полковника. Ми сиділи за фанерним «столом» на фанерних ящиках і при палаючій свічці й далі пили в’єтнамський бальзам, тільки тепер уже з одноразових пластяночок із запасів Вітольда Юхимовича. Розмова справді йшла на рівних. Полковник жартував, намагаючись створити атмосферу розслаблення. Петро стійко намагався зберігати серйозний вираз обличчя, але в’єтнамський бальзам виявився досить міцним напоєм.

Пізніше я зрозумів, що полковник жартував передусім для себе, він сам хотів розслабитися. Але все одно час від часу втома стирала усмішку з його обличчя.

Петро кілька разів намагався поставити полковнику серйозні запитання, але Вітольд Юхимович жартома зіскакував із них.

— Завтра поговоримо, — пообіцяв він Петру, виливши залишки бальзаму до своєї пластяночки. — А тепер — по койках!