Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Ходімо, — він кивнув на відчинені двері вагона, у верхньому кутку яких завис жовтий місяць. — Вони вже вивантажились...

Щойно ми зробили кілька кроків до місяця, як у прорізі знову з’явилися чоловіки. Вони почали заносити до вагона невеликі білі мішки й скидати їх замість вивантаженої піраміди ящиків. Один із них, здається, Іван, залишився і вирівнював ногами скинуті на підлогу вагона мішки. Потім утрамбовував другий шар.

Ми стояли, затамувавши подих.

Коли кілька шарів цих мішків вклалися на місці піраміди, вантажники заходилися маскувати їх згори й по боках мішками з піском.

— Можете вилазити, ми тут самі зробимо, як було! — гукнув до нас один із них.

Ми зістрибнули з вагона.

Небо було всипане зірками, і я дивився на них, задерши голову й намагаючись ні про що не думати.

Коли шия затерпла, я озирнувся на Петра. Він стояв поруч, про щось замислившись і втупивши погляд у землю під ногами.

З вагона долинуло голосне шурхотіння брезенту.

— Від’їжджай! — крикнув хтось.

Клацнули дверцята кабіни, машина завелася, від’їхала на кілька метрів від вагона і знову зупинилася.

Чоловіки зачинили двері вагона. Головний підійшов до нас.

— У вас що є покурити? — запитав він натомлено.

— Є, «Прима», — Петро кивнув і зібрався був зробити крок до сходинок службового купе, але я схопив його рукою.

Він зупинився, а я одразу ж попрямував швидкими кроками до вагона. Зайшов у купе, понишпорив руками під столом, знайшов пакет, вміст якого викликав нещодавно у Петра напад реготу. Виніс його і вручив головному.

Той дістав дрібку «тютюну», понюхав. Обличчя його розтягнулося в усмішці.

— Дякую, хлопці! — сказав він. — Там у вас під брезентом очерет іще крутіший! Щасливо довезти! До зустрічі! — і, розвернувшись, головний пішов до вантажівки.

— Слухай, а де всі решта? — я повернувся до Петра, бо помітив, що ми залишилися самі.

Вантажівка заревіла мотором і поїхала, намацуючи фарами дорогу. Ще одна пара фар спалахнула неподалік від нас і рушила слідом за вантажівкою. Це була «Нива». Чи то вантажівка, чи то «Нива» просигналили, і буквально за кілька секунд вагони гримнули, рушивши. Ми заскочили до свого, зачинили зовнішні двері до тамбура. Зайшли до купе. На нижній полиці не було Гулі. Я злякано підняв голову і побачив її обличчя — вона лежала на верхній полиці.

Галя сиділа за столом. Щойно потяг почав набирати швидкість, вона підпалила спиртову таблетку і почала варити каву.