Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Повз нас пролетіла й залишилася позаду мокра платформа з приземкуватою одноповерховою спорудою вокзалу, «Станція Лабінськ». У двох вікнах цього вокзальчика горіло яскраво-жовте, тепле світло.

До мене раптом дійшло, що Кавказ лишився позаду. Ми ще спускалися з його пагорбів, скочувалися в рівнину, імені якої ми не знали. Але російські назви залізничних станцій, які проносилися повз нас, радували душу.

Я подивився на Петра — він теж утупив погляд у вікно. Його обличчя випромінювало царський спокій, в очі повернулася твердість і самовпевненість. Може, і минулої ночі в тамбурі він теж був спокійний і впевнений у собі? Це я психував, намагаючись знайти миттєвий вихід із ситуації, коли все стало зрозуміло. Це я, раптом відчувши себе зрадженим усім і всіма: і полковником Тараненком, і цим піском, і власним попереднім ідеалізмом, — намагався примусити Петра розділити зі мною моє розчарування й невіру. А він приніс мені каву та прочитав лекцію про шкоду цинізму. Але не було в моїх нічних словах цинізму. Принаймні мені зараз здавалося, що не було. Я і тепер міг би, напевно, повторити все те ж саме — моя думка за кілька годин сну не змінилася. Змінився стан. Але, очевидно, стан духу зараз значно сильніший. Якщо тверда омана допомагає Петру залишатися спокійним, то нічого в цьому поганого нема! Нехай і далі обманює себе! Я і сам був би радий дурити себе, приписувати цьому піску чудодійну силу й цілком покладатися на цю силу в майбутньому відродженні України.

— Колю! — відірвав мене раптом Петро. — А ну як ми всі ці наркотики пожбуримо геть на ходу?

— Що таке верзеш! — Галя кинула на нього пильний погляд. — А коли діти знайдуть?

Петро, не звернувши уваги на Галину репліку, все ще дивився на мене — очікував почути мою думку.

Я провів рукою по вологому волоссю. Думав, намагаючись знайти відповідь на його питання.

— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.

— Хтось обов’язково попхнеться, — погодився я з ним. — Може, справді викинути на ходу?

— Якби у річку викинути... — запропонувала Гуля.

Петро посміхнувся:

— Це треба, щоб вагон посеред мосту став як стій і з годину там простояв! — і він заперечливо хитнув головою.

Хвилин за п’ятнадцять ми з Петром пробралися до вантажної частини вагона. Пройшлися під дощем по слизькому брезенту.

— То як, приміримося? — Петро зупинився біля внутрішнього боку рухомих дверей вагона.

Ми спробували відчинити двері, але вони намертво сиділи на місці. Ручки зсередини не було, і ми впиралися руками в мокре дерево, а ногами — у слизький брезент. Ноги від’їжджали, а двері стояли на місці.

— Нічого не вийде, — зітхнув я, відступивши на крок. Під дощем, який дедалі посилювався, витягнув із долонь кілька скабок. Озирнувся на Петра.

— Розумієш, ми, коли двері штовхаємо, стоїмо на мішках, і вони від нашої ваги ще міцніше ці двері тримають!

Петро знайшов край брезенту, відгорнув його, щоб оголити мішки з піском, які підпирали двері.

— Може, посунемо їх?

— Мені здається, це не найвдаліша думка, — зупинив я свого напарника. — Ми ж не знаємо, хто і де буде зустрічати інші мішки!