Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Вони неозброєні, — прошепотів я Петру.

В отворі вагонних дверей з’явився чолов’яга з ліхтарем. Промінь ліхтаря пройшовся по наших обличчях.

— Ходіть сюди! — холодно покликав він. Ми підійшли. Залізли до вагона.

— Що ви такі відморожені? — запитав чолов’яга, піднісши ліхтар майже впритул до обличчя Петра.

Петро затулив очі рукою. Чолов’яга відвів його руку.

— Ану не затуляйся! — сказав він, приглядаючись до зіниць. — Що тут таке було? — запитав.

— Нічого, — відповів Петро і відштовхнув від свого обличчя руку з ліхтарем.

Чолов’яга прибрав ліхтар.

— Нічого? — перепитав він із недовірою. — А це що?

Він посвітив на свою ліву долоню, в якій лежав пістолет із руків’ям, обмотаним синьою ізострічкою.

Ми мовчали.

— Іване! — чолов’яга озирнувся. — Перевір ящики!

Для мене вони всі були Іванами. Їхні обличчя неможливо було роздивитися в темряві. Небагатослівна компанія чоловіків, приблизно однакових на зріст і точно вже одного виду діяльності, який поки що був для нас не зрозумілий. У мене виникла підозра, що ми просто не встигнемо нічого зрозуміти.

Силует Івана повернувся до піраміди ящиків. Із правого кутка йому підсвічувало два ліхтарики.

Іван зсунув кілька ящиків, пробуркотів собі щось під носа. Нахилився.

— Ніби все, — втомлено промовив він.

— Ніби чи все? — перепитав у нього власник хрипкого голосу, який явно був головним у цій бригаді.

— Все.

Знову промінь ліхтаря ковзнув нашими обличчями, наче вимагаючи уваги.

— То що тут було? — вже м’якше повторив своє питання хрипкий.